Слава ЗСУ!

— Дядечку, я дуже вибачаюся, але оті окреслення усіх предметів, не виключаючи моєї особи, з точки зору пральництва так мене приголомшили, що я на якусь мить просто втратив розум, а не пошану до тебе. Я був би безмежно вдячний, аби ти схотів пояснити мені таємничу причину отих дивних і неустанних згадок про пральництво…

Дядько Тарабук кинув на мене затуманений і безумний погляд і почав досить плутано пояснювати згадану причину.

Дядькова розповідь, говорячи щиро, окрім того, що була довгою і плутаною, не мала ні ладу, ні складу. То був набір беззмістовних і беззв’язних слів, до того ж старанно і ретельно оздоблений порівняннями й метафорами, взятими безпосередньо з пральні. Поки що я підозрював дядька Тарабука, що він закохався в якусь гарненьку прачку і прагне швиденько одружитися з нею. Однак по мірі розповіді я переконався, що дядько Тарабук виявляє якусь хворобливу огиду та стійку ненависть до усіх прачок взагалі. Помалу, з хаосу його не пов’язаних одне з одним слів і речень я нарешті дійшов висновку, що якась справжня прачка дійсно була винуватицею його нещастя. А саме — дядько Тарабук мав дві скрині з чорного дерева, однакових за формою й розмірами, таких схожих, що не можна буде однієї від другої відрізнити. Одна стояла з лівого, а друга з правого боку шафи з червоного дерева у дядьковій спальні. У правій дядько Тарабук зазвичай складав брудну білизну, а в лівій ховав свої дорогоцінні вірші, які останнім часом писав на пергаменті з метою ще кращого увічнення своїх творів. Отож одного разу, коли права скриня доверху наповнилася білизною, дядько Тарабук наказав слузі привести прачку. Прачка прийшла — а я забув сказати, що дядько Тарабук був шульга.

— Добра жінко, візьміть оцю скриню з брудною білизною до прання, — сказав дядько Тарабук, показуючи лівою рукою праву скриню, — і дивіться, щоб усе мені добре випрали, випрасували й накрохмалили.

Промовивши ті слова, дядько вийшов з дому, аби вирушити на довгу прогулянку околицями Багдада.

Тоді прачка звернулася до присутнього в кімнаті слуги з питанням, яку їй скриню забирати.

— Ясно, що праву, — відповів слуга, — бо ж я бачив, як пан показав праву скриню.

— Ясно, що ліву, — відказала прачка, — бо ж я бачила, як пан ліву руку підніс вгору.

— Що правда, то правда! — підтвердив слуга. — Я теж зараз пригадую, що пан ліву руку підніс вгору.

Тоді прачка й забрала ліву скриню.

Через три дні, на світанку, прийшла вона у палац із тою скринею.

Ранок був справді дуже сонячний, і дядько Тарабук був у прекрасному настрої.

— Ну що, жінко? — звернувся він до неї, коли вона увійшла до спальні. — Чи все випране, випрасуване й накрохмалене?

— Як ви й наказували, — услужно відповіла жінка, — усе випране, випрасуване й накрохмалене. Жодної плямки не залишила, хоча, сказати по правді, було там тих плям більше, ніж чого іншого. Плямка при плямці, так охайно посаджені, наче хтось мав умисну приємність у такім стараннім плямленні.

Дядько Тарабук образився й засоромився.

— Як же ви можете мені, шановна, таку неправду в очі говорити? Чи ж я якийсь професійний замазура, щоб так ретельно плямити білизну? Я люблю чистоту і не терплю бруду.

Говорячи це, відкрив він скриню і глянув скоса на її випраний, випрасуваний і накрохмалений вміст. Глянув і зблід. Зблід і знову глянув, цього разу не скоса, а прямо — витріщеними очима. Пергаментні дядькові рукописи, дощенту відіпрані від усіх літер, надзвичайно старанно випрасувані й елегантно, по-святковому, майже по-бальному тверді від крохмалю, лежали в скрині один на одному — складені так, як звичайно складають випрану, випрасувану й накрохмалену білизну. Від них ішов теплий ще, приємний і особливий запах чистоти, створеної мильною піною, крохмалем та гарячою праскою. Зблизька вони справляли враження цупких нагрудників від сорочок, з дальшої, але все ж помірної відстані здавалися купками носових хусточок, а з іще дальшої мали вигляд найрізноманітнішої білизни.

— Рятуйте! — зойкнув дядько Тарабук. — Пропав я на довгі літа! О, що ж ти зробила зі мною, недобра жінко! Чи ж не показав я тобі праву скриню?

— Ліву руку піднесли ви вгору, то ж я й подумала, що йдеться про ліву скриню.

— І треба ж було мені народитися шульгою! — побивався дядько Тарабук. — Чи ж ти не вмієш, недобра жінко, відрізнити білизну від небілизни? Ну, сама скажи, хіба так виглядає білизна?

— Це правда, що ніколи білизна аж так не виглядає, — рішуче заявила жінка. — Тому я довго міркувала і ніяк не могла зміркувати, яку ж частину своєї особи ви, ясновельможний пане, одягаєте в ці пишноти. Бо ані тим ослонитися, ані в те нарядитися. Але потім з безлічі отих плямок я вимудрувала, що то, напевно, якісь слинявчики або й ще щось.