Слава ЗСУ!

— Геть з моїх очей! — гнівно ревнув дядько Тарабук. — І щоб я ніколи більше тебе не бачив, зрозуміла? Ніколи!

Жінка, дуже засмучена, вийшла з кімнати, а дядько Тарабук кілька днів заламував руки й плакав гіркими сльозами. Його раптово позбавили усіх римованих творів, які були плодом довгої та наполегливої праці. Розпач дядька був такий великий, що його розум, як він сам висловився, зсунувся трохи набакир. Саме тут крилася причина, в силу якої дядько Тарабук мимоволі й несвідомо, завдяки особливій хворобі — спричиненій нелюдським розпачем — оздоблював кожне речення словами, узятими з пральництва.

Я хотів відволікти його розповідями про мої пригоди, але даремно! Дядько Тарабук ні на чому не міг зосередити увагу. Та увага заблудилася в дивному й паркому світі мильної піни, пралень і прачок. Ба! Дядько Тарабук дійшов до таких заплутаних мовних змін, що замість слова «працювати» постійно вживав вираз «прачкувати», який з огляду на надмірну багатозначність часто звучить так, наче зовсім позбавлений будь-якого значення. Побіжно ще мушу додати, що замість сказати: «осів на мілизні», дядько казав: «осів на білизні»… Тоді після короткого спілкування з дядьком я потихеньку зробив висновок, що в старого помішалися розум і мова, тим більш, що одного разу, приглядаючись до мене з явними ознаками погано прихованого остраху, він злякано шепнув:

— Так ти дивно й так скоса на мене поглядаєш, ніби хочеш віддати мене випрати. Признайся чесно, чи плекаєш в душі таку нелюдську думку?

— Заспокойся, дорогий дядечку! — вигукнув я із зарум’яненим злегка обличчям. — Ніколи подібна думка не приходила мені в голову! Я надто тебе люблю, аби навіть на мить прагнув позбутися тебе таким нерозумним способом!

І справді, в душі я вирішив, що не покину дядька доти, доки не позбудеться він своїх хворобливих звичок.

І я б напевне виконав свій шляхетний намір, якби не те, що Морський Диявол не спить, як, зрештою, кожен диявол. Він пильнував мене й очікував лиш відповідної хвилини, аби знову спокусити мене до нових пригод і небезпек. Цього разу він з’явився мені уві сні й сказав, що в далекій і незнаній країні нетерпляче чекає мене напрочуд гарна й полум’яна королівна, яка знає про мене з чуток і оповідань, бо слава моя, як мандрівника, облетіла майже весь світ і проникла аж до найбільш зачарованих куточків землі.

Я недовірливо посміхнувся уві сні й запитав ніби ненароком:

— А чи не знаєш принаймні, як ту королівну звуть?

— Та ж як би я про це не знав — я, який за фахом і посадою повинен знати усе! — закричав Морський Диявол. — Та королівна зветься Серміна. Зрештою, ти можеш пізнати її не тільки по імені, але й по надзвичайно полум’яному виразу очей. В усьому світі не знайдеш другої такої полум’яної королівни! Її серце робить тисячу двісті п’ятдесят три удари за хвилину. Тисячу перших ударів королівна призначила для незнаного юнака, двісті наступних — для улюбленого кота, який ніколи зі своєю хазяйкою не розлучається, п’ятдесят передостанніх — для кожного, хто захопиться її красою, а три останніх удари — для свого чоловіка, який є знаменитим чорнокнижником і вже багато років виконує всі забаганки й примхи полум’яної королівни. І раджу тобі, коханий Синдбаде, ні хвилини не зволікати й одразу після пробудження вирушити в подорож до країн незнаних, де ти напевне зустрінеш прекрасну Серміну, бо сама доля скерує твій корабель до тих берегів, де Серміна нетерпляче очікує твого приїзду.

— Я не покину рідного дому і не вирушу в подорож, до якої ти мене намовляєш, з двох причин: по-перше, я не вірю Морським Дияволам, по-друге, я не вірю в сни, а знаю прекрасно, що і ти, і твої слова — то тільки сон, який сниться мені в цю мить.

— Ти вчиниш так, як вважатимеш за потрібне, — відказав Морський Диявол злегка ображеним голосом. — Щодо мене, то вважаю, що нічого мені іншого не лишається, як делікатно усунутися з твого сну, в який ти не віриш; це ж бо єдина відплата, на яку може здобутися кожен сон: перестати снитися тому, хто в нього не вірить.

Сказавши це, Морський Диявол зник раптом з мого сну. Я негайно прокинувся, повен дивних, нездоланних марень про полум’яну Серміну, чиє серце б’ється тисячу двісті п’ятдесят три рази на хвилину. Я довго боровся зі спокусою від’їзду в незнані країни, де мене чекає така чарівна королівна. Довго й марно повторював я собі, що сон — то облуда, а вся розповідь Морського Диявола — вигадана байка. Я не міг опиратися солодкій спокусі віри в те, у що мені хотілося вірити наосліп. І одного дня я нарешті повірив в існування полум’яної королівни та в її нетерпляче вичікування мого приїзду. Одночасно я прийняв незламне рішення негайно податися в подорож до незнаних країн. Цього разу дядько Тарабук по особливому виразу моїх очей відгадав затаєну в мені жагу мандрів.