Слава ЗСУ!

Капітан суворо глянув на мене і сказав голосом поважним і зовсім не прихильним:

— Не знаємо, які родинні зв’язки чи, може, свояцтво поєднують тебе з Морським Дияволом, підозрілий чужоземцю. Одне лише знаємо, що наявність на кораблі листа Морського Диявола віщує нам лихо. Тому мусимо так чи інакше позбутися і тебе, і цього листа. Листа наказуємо тобі негайно викинути в море. Тебе ж висадимо на найближчому березі, а до того ми відмовляємо тобі у будь-якій їжі, бо — за нашими звичаями — не можна нам безкарно ділитися своїми харчами з дияволами чи з їхніми навіть найдальшими родичами.

Мовчки вкинув я лист Морського Диявола у вир хвиль. Лист зморщився, розійшовся в піні й зник. Я знав наперед, що всі мої пояснення будуть зустрінуті загальною недовірою. Тому волів мовчати. Віддалився на протилежний кінець палуби і — усіма покинутий — мужньо чекав дальших подій.

Тимчасом небо раптом вкрилося хмарами, і шалений вітер розгулявся на морі. Ніколи мої очі не бачили такої бурі. Гадаю, то була зачарована буря — народжена під пекельним впливом диявольського листа. Вітер поламав нам вітрила й стерно. Безсилий і безпомічний корабель плив туди, куди гнала його непередбачувана воля оскаженілого вітру.

Капітан, зберігаючи самовладання, стояв на носі корабля й дивився через підзорну трубу в далечінь, яка затягалася чимраз чорнішими хмарами.

Раптом труба затремтіла в його руках, а обличчя вкрилося смертельною блідістю.

— Увага! — закричав він голосом, повним розпачу. — Я бачу здалеку чорну пляму, і це, без сумніву, Магнітна Гора!

Така сама смертельна блідість миттю вкрила обличчя усіх матросів. Я ще не розумів, але незабаром переконався, чим загрожує кораблю найменше наближення до Магнітної Гори. Та гора має сатанинську здатність притягати всі металеві предмети. Не лише якір, залізні скрині, ножі, ложки та інше начиння, але навіть цвяхи, якими позбивані корабельні дошки, самі вискакують зі своїх місць і летять до тієї Гори, аби ще збільшити її об’єм. Даремно намагалися матроси скерувати корабель у протилежний бік. Вітер гнав його просто на Магнітну Гору. Незабаром дивна й страшна дія тієї Гори далася взнаки на кораблі, незважаючи на значну відстань. Труба вирвалася з капітанових рук і миттю зникла йому з очей. Тут же і я, і всі матроси, і сам капітан відчули, як швидко й нервово відриваються ґудзики від нашого одягу. Весь простір довкола наповнився тисячами металевих ґудзиків, які, мов хмара дрібних комах, полетіли до Магнітної Гори. Ми залишились без ґудзиків. Нижня частина одягу раптом опала з нас, оголивши ноги, що трусилися від страху. Але ноги капітана міцно і мужньо стояли на носі корабля. Та ось — лишенько! — цвяхи з корабельних дошок почали вискакувати з іржавим скреготом і негайно відлітали до страшної Гори, вершина якої вже з’явилася перед нашими очима. Корабель, позбавлений цвяхів, почав помалу розпадатися. Вода проникла всередину. Ми щораз більше наближалися до Магнітної Гори. Каструлі, ножі, виделки та ложки з корабельної кухні, видзвонюючи й побрязкуючи, злетіли в повітря і на чолі з якорем полетіли до Магнітної Гори. Мені було дивно й моторошно, коли я дивився на той зовсім несумісний із нормальним станом речей відліт усякого залізяччя, яке по-пташиному здіймалося в повітря. Ще дивніше і ще моторошніше зробилося мені, коли вже після того, як стих вітер, останній залізний обруч, який ще так-сяк утримував в цілості наш корабель, зірвався до Гори, дозволяючи кораблю розсипатися на дрібні часточки. Але поки те сталося і поки корабель з усією командою пішов на дно, я ще встиг помітити, як казан, у якім зазвичай варили юшку, сам вкотився на сходи і, підскакуючи, біг тими сходами на палубу. Я був настільки притомний, що в той казан ускочив. Казан одразу ж разом зі мною злетів у повітря і полетів до Магнітної Гори. Дорогою я тут і там зустрічав у повітрі цілі рої спізнілих каструль, виделок і дукатів. Усе те летіло наосліп і наввипередки до Магнітної Гори. Зручно сидячи в казані, я трошки висунув голову і поглянув у бік нашого корабля. Але вже не було по нім ані сліду. Затонув разом з усією командою. Лиш час від часу вилітав ще з води зовсім вже спізнений ножичок, ґудзик чи дукат з кишені, мабуть, самого капітана, який у цю мить лежав мертвий на морському дні. Нарешті — наостанок — вилетіли з моря величезні окуляри, які я бачив на носі у корабельного кухаря. Після чого все стихло. Наскільки я міг довіряти своєму відчуттю часу, мандрував я в повітрі у згаданому казані десь із чверть години. Через чверть години казан став на самому вершечку Магнітної Гори. Я тоді вискочив з нього й роззирнувся навкруг.