Слава ЗСУ!

Цар Міракл поворухнувся, протер очі й звівся на ноги.

Він був такий величезний і високий, що навіть не помітив моєї присутності.

— Як же я довго спав! — сказав він сам до себе. — Мені снився якийсь блакитний сон, але куди ж подівся той сон? Де принцеса Хризеїда? Де блакитні палаци? Усе зникло без сліду!

Я спішно віддалився від пробудженого велетня, бо якраз помітив корабель, який плив біля самого берега. Я дав знак рукою, і корабель тут же затримався.

Я швидко вбіг на палубу і порадив капітанові, аби відпливав, не зволікаючи, бо я боявся величезного царя. Ми відплили вже досить далеко, коли я почув раптом голос царя Міракла, який знову говорив сам із собою:

— Приляжу я на березі свого острова та й засну іншим сном. Після блакитного сну я хочу тепер сон пурпуровий!

Цар Міракл позіхнув і знову ліг на березі острова. Він, мабуть, заснув одразу, бо з палуби корабля і я, і капітан, і матроси побачили раптом, що на острові виростає поступово й неспішно чудове місто, повне пурпурових палаців, пурпурових дерев, і квітів, і птахів. Незабаром те місто заповнилося людьми в пурпурових одежах, і здавалося мені, що я вирізнив серед натовпу новостворену принцесу, таку ж прекрасну, як і щезла Хризеїда.

Невдовзі, однак, корабель наш так віддалився, що пурпурове місто, яке наснилося царю Міраклу, зникло з наших очей.

Після трьох місяців плавання я прибув до Басри, а звідти спішно вирушив до Багдада.

ПРИГОДА СЬОМА

Я повернувся до Багдада не без прикрого почуття самотності. Зазвичай, після довгої відсутності вдома, вигляд дядька Тарабука справляв мені приємність. Однак від часу, коли дядько Тарабук змінив свій вигляд під впливом і за намовами китайця, я вже не міг, бачачи його, переживати родинні почуття. Він не здавався мені, як раніше, дядьком, а дивовижною потворою. А крім того, я не позбувся своїх побоювань і підозр. Усе ще сиділа в моїй голові вперта й нестерпна думка, що дядько ще за життя прагне передрукувати свої твори на поверхні мого тіла.

З неспокоєм і недовірою увійшов я до палацу.

Дядько Тарабук привітав мене радісно. Китаєць, який стояв поруч із ним, доброзичливо вклонився мені.

— Дорогий мій Синдбаде! — закричав дядько. — Я тішуся, що ти вертаєшся здоровий і веселий. Знай же, що сьогоднішній день — це урочистий день для мене. Ти, мабуть, пам’ятаєш, що під час твого останнього побуту в Багдаді моя спина ще не була прикрашена жодним друком. У мене була якраз задумана чудова поема, і я чекав на її виконання. Я скінчив її щойно вчора, а сьогодні мій приятель, китаєць, видрукував її в мене на спині. Я впиваюся тією думкою, що маю на спині справжній шедевр, прекрасну поему під назвою «Вперед». Це твір молодецький, хвацький, задиристий і зухвалий! Твір, повний вигуків. Твір, що повниться мужністю та відвагою! Маю його на спині! Щоправда, я приречений на те, що ніколи не зможу прочитати його власними очима, але мій китайський приятель щодня зранку читає мені цю поему вголос.

Китаєць усміхнувся і злегка поплескав дядька по спині.

Я із задоволенням ствердив, що дядько якось забув про дароване мені право передруку, а в кожнім разі, не зачіпав цієї дражливої справи.

Стомлений довгою дорогою, я незабаром подався спочити. Вранці дядько запитав мене, чи я цього разу вручив його вірш якій-небудь принцесі.

— Пробач мені, дядечку, мою варту покарання забудькуватість, — скрикнув я, дещо засоромлений. — У мене було стільки клопотів і нещасть, що я зовсім забув про свою обіцянку.

— Бачу, що не можу покладатися на тебе, — відповів дядько Тарабук. — Ти примушуєш мене надто довго чекати на оказію, а я тимчасом старію з кожним днем і боюся тієї хвилини, коли прекрасна принцеса, очарована моїм віршем, певною мірою розчарується, побачивши самого автора, надто старого і надто підтоптаного. Замість назвати мене своїм мужем, назве старим дідом. І тому я постановив вирушити у подорож разом з тобою. Вчений китаєць буде нас супроводити. Я хотів би зробити це якнайшвидше. Коли ти збираєшся покинути Багдад?

— Я готовий виїхати хоч сьогодні, — відповів я. — Жага подорожей стала моєю звичкою. У Багдаді я не бачуся ні з ким, окрім тебе й китайця. Там же, у незнаних країнах, я бачу такі чудеса і дива, про які ви обидва не маєте поняття. Усе там зачароване й заворожене. На кожному острові розквітає нова казка. У кожній казці знаходиться нова принцеса.

— Отже, скеруємо хід корабля просто в казку! — із запалом вигукнув дядько Тарабук. — Я одружуся з найпрекраснішою принцесою і стану царем зачарованого острова. Що ти на це, Синдбаде?