Слава ЗСУ!

— Гадаю, що для вас, дядечку, царювання на зачарованому острові було б найвідповіднішим заняттям.

— Я всівся би на троні й нічого б не робив, лиш царював і царював! Подумай тільки: поет на троні! Що за чудесний збіг обставин! Час від часу мій китаєць перед зібраним народом читав би вголос із моєї спини поему під назвою «Вперед», а прекрасна принцеса, очарована моєю поемою, мліла би від зворушення й просила би присутніх: «облиште мене і не позбавляйте зомління, бо зомлінням я хочу вшанувати поему мого мужа Тарабука!» Що ти на це, Синдбаде?

— Гадаю, що ваша, дядечку, присутність на зачарованому острові є конче потрібною і необхідною.

— Отож вранці вирушаємо з Багдада! — постановив дядько рішучим голосом.

Дядькова рішучість дуже мені сподобалась. Я лиш боявся, що його дивовижний вигляд викличе певні підозри у жителів зачарованих островів. Може, саме з цієї причини я мав дуже неспокійну ніч.

Приснився мені, як завжди, Морський Диявол. Він глузливо дивився на мене своїми очиськами й реготав, аж заходився.

— Ну, й чого ти смієшся? — спитав я.

— Сміюся я тому, що мені весело, а весело мені з тієї причини, що дядько Тарабук вибрався нарешті в подорож. Ще тільки його особи бракувало на зачарованих островах.

— Не ображай мого дядька! — закричав я. — Він принаймні поет.

— Не люблю я його, — відповів Морський Диявол, — надто він нудний і надто смішний. Зате я люблю тебе, Синдбаде, бо ти охоче буваєш у незнаних країнах і маєш душу, повну казок. Дозволь на доказ приязні обійняти тебе з усіх сил.

І поки встиг я що-небудь відповісти, Морський Диявол перетворився у величезного змія, який одним стрибком кинувся мені на груди й обплів мою шию своїм холодним тілиськом. Я хотів крикнути, але не міг, бо змій душив мені горло своїми обіймами. Дарма я метався й стогнав крізь сон, змій усю ніч тримав мене в обіймах. Лиш перед світанком зник він у ту мить, коли я почав прокидатися. Я прокинувся, вимучений потворними обіймами змія. Дядько Тарабук вже стояв наді мною і шарпав мене за руку, щоби збудити.

— Вставай швидше! — кричав він. — Їдьмо! Вже час!

Я протер очі.

— Їдьмо! — повторив дядько. — Я вже годину буджу тебе і не можу добудитися. Лиш стогнеш і зойкаєш крізь сон, наче тобі кара тілесна приснилася. Вставай! Ми не можемо тратити ні хвилини часу. Уявляю собі, з якою нетерплячістю зачарована принцеса очікує мого приїзду! Чим швидше я з нею зустрінуся, тим краще для неї і для мене. Їдьмо негайно!

Незважаючи на втому, я швидко виліз із ліжка.

Троє коней вже чекали на подвір’ї.

Ми весело скочили їм на спини й помчали в сторону Басри.

Китаєць до свого сідла приторочив величезну валізу, до країв наповнену лупами. Ця валіза стримувала біг коня, тому до Басри ми прибули лише увечері, за п’ять хвилин до відплиття корабля, який саме стояв у порту. Я першим зіскочив з коня і вбіг на палубу. За мною видерся китаєць із валізою на плечах. Дядько Тарабук зволікав з невідомого мені приводу. Оскільки корабель міг щомиті відійти від берега, я неспокійно озирнувся, аби глянути, що діється з дядьком Тарабуком.

Дядько стояв на березі й вдивлявся у хвилі, з яких раптом з’явився Морський Диявол.

Диявол тримав у роті нещасного листа і подавав його дядькові.

Читач, мабуть, пригадує, що той лист був писаний на листку паперу, одна сторона якого містила якийсь давній вірш дядька Тарабука. Хитрий Диявол подав дядькові листа саме тією стороною, де красувався згаданий вірш. Дядько пізнав свій почерк і радісно простягнув руку, аби схопити рукопис.

— Дядьку! — гукнув я в розпачі. — Не бери того рукопису!

— Це мій рукопис! — відповів дядько. — Мій чудовий вірш, який потонув колись у морі! Благословенна хай буде потвора, яка повертає мені таку дорогоцінну втрату!

Дядько схопив рукопис і вбіг на палубу, переможно вимахуючи диявольським листом.

Тимчасом Диявол зник у морських хвилях. Розпач мій був безмежний! Клятий Диявол знову обтяжив корабель своїм листом, який віщував невдачі й лиха! Матроси не помітили того, що сталося. Корабель вже відходив від берега. На дядька поки що ніхто не звернув уваги. Вечірній присмерк ховав його постать, а з нею і лист, яким дядько переможно вимахував.

Я щодуху підбіг до нього і прошептав:

— Викинь цього листа назад у море!

— Не такий я дурень! — відповів дядько. — Це ж єдина пам’ятка з тих часів, коли я над морем на розкладному столику вірші писав.

— Дядечку, — шепнув я знову розпачливим голосом, — благаю тебе, сховай принаймні цього листа у кишеню, бо це лист Морського Диявола. Ти навіть не знаєш, яка відповідальність лягає на тебе через цей листок паперу!