Слава ЗСУ!

Звісно, не він сам стояв там того ранку, і ніколи він не носив тієї витертої, полатаної і вицвілої майже до білого вельветової куртки, геть зопрілої під пахвами, що її тоді зняв із себе й віддав своєму слузі та побратимові з племені камба, який також знав про затримку й поділяв з ним вину за неї, і той, нюхнувши кислого оцтового духу, гидливо крутнув головою, а тоді посміхнувся, взяв куртку за рукави й перекинув через своє чорне плече, і вони рушили далі, підтримуючи правою рукою дула рушниць, які лежали напереваги в них на плечах, звернені важкими прикладами назад, у бік носіїв.

То був не він, але, пишучи, він був там, і згодом кожен, хто читатиме оповідання, теж побуває там і, досягши з ними того крутосхилу — якщо вони його досягнуть,— побачить те саме, що побачили вони, а він, Девід, має привести їх туди до полудня, і тоді кожний читач дізнається про те, що там було, і воно залишиться з ним назавжди.

Усе, що відкривав твій батько, він відкривав і для тебе, думав Девід,— і добре, й дивовижне, й погане, й дуже погане, й препогане, й геть погане, й, нарешті, таке, що гірше нікуди. Страшенно прикро, що людині, наділеній неабияким хистом терпіти лихо й тішитися життям, судився такий кінець, як батькові, подумав він. Йому було завжди приємно згадувати батька, і він знав, що батькові сподобалося б це оповідання.

Було вже близько полудня, коли він вийшов із своєї робочої кімнати й подався босий по кам'яних плитах до чільних дверей готелю. У великій вітальні робітники прилаштовували на стіні за баром широке дзеркало. Там-таки були й мосьє Ороль та юний подавальник, і Девід перемовився з ними кількома словами, а тоді пройшов до кухні, де побачив господиню.

— Чи не знайдеться у вас пива, мадам? — спитав він.

— Mais certainement21, мосьє Берн,— відказала вона й принесла з льодовні холодну пляшку.

— Я питиму просто з пляшки,— сказав Девід.

— Як вам завгодно, мосьє,— погодилась вона.— Дами, як я гадаю, поїхали до Ніцци. Мосьє добре попрацював?

— Дуже добре.

— Мосьє забагато працює. Не годиться пропускати сніданок.

— Там у бляшанці ще лишилась ікра?

— Напевне лишилась.

— То я з'їм зо дві ложечки.

— Дивна ви людина, мосьє,— зауважила господиня.— Вчора їли ікру під шампанське. Сьогодні — під пиво.

— Сьогодні я сам-один,— сказав Девід.— А ви не знаєте, мій велосипед і досі в сараї?

— Має бути там.

Девід набрав ложечку ікри й посунув бляшанку до господині.

— Покуштуйте і ви, мадам. Ікра дуже добра.

— Та ні, не треба,— відмовилась вона.

— Облиште ви ці дурниці,— сказав Девід.— Пригощайтеся. Онде й грінки. Випийте келих шампанського. Там ще є на льоду.

Господиня взяла ложечку ікри, поклала на грінку, що лишилася від сніданку, й налила собі склянку рожевого.

— Смакота,— мовила вона.— А решту ми сховаємо.

— Відчуваєте, як вона збуджує? — спитав Девід.— З'їм-но я ще ложечку.

— Ой, мосьє, не треба так жартувати.

— А чом би й ні? — сказав Девід.— Моїх партнерок для жартів немає. Якщо ті дві красуні повернуться без мене, скажете їм, що я пішов купатися, гаразд?

— Авжеж. А та маленька справді красуня. Звісно, не така, як мадам.

— Як на мене, вона не дуже потворна,— сказав Девід.

— Вона красуня, мосьє, і дуже чарівна.

— Ну, коли ви так вважаєте, хай побуде трохи, поки не нагодиться щось краще.

— Мосьє! — мовила господиня з глибоким докором.

— А що це там за \"перебудова? — спитав Девід.

— Це ви про дзеркало для бару? Такий чарівний подарунок нашому закладу.

— Кругом сама чарівність,— мовив Девід.— Чарівність і осетрові яйця. Зробіть мені ласку, попросіть хлопця, хай перевірить шини, поки я взую щось на ноги і знайду своє кепі.

— Мосьє любить ходити босий. Я теж люблю влітку.

— От ми з вами якось і походимо разом.

— Мосьє! — сказала господиня, вклавши в це слово все.

— А що — Ороль ревнивий?

— Sans blague22,— відповіла вона.— То я скажу чарівним дамам, що ви поїхали купатися.

— І добре сховайте ікру від Ороля,— сказав Девід.— A bienton, chere Madame.

— A tout a l'heure, Monsieur23.

Виїхавши на лискучу чорну смугу асфальтованої дороги, що тяглася вгору порослим соснами схилом, він відчув, як напружилися м'язи рук та плечей, а ноги з натугою натиснули на педалі, і побрався на залитий гарячим сонцем узвіз, вдихаючи запах соснової глиці та солоний дух моря, що його доносив легкий вітрець. Пригнувшись і злегка наваживши на кермо, він підсвідомо примічав, як неритмічні попервах рухи ніг з кожною залишеною позаду стометровою позначкою ставали дедалі розміреніші, і так поминув перший кілометровий стовпчик з червоним вершечком, а потім і другий. На мису дорога збігла зі схилу й пішла понад морем, і там Девід загальмував, зліз з велосипеда й, завдавши його на плече, рушив стежкою до берега. Потім прихилив велосипед до стовбура сосни, від якого пахтіло розігрітою гарячим сонцем живицею, спустився до берегового каміння, роздягся, склав на купку шорти, сорочку та кепі, поставив зверху туфлі на мотузяній підошві й пірнув у прозору холоднувату глибочінь. Випливаючи до поверхні, він бачив, як поступово світлішає вода, а коли виринув, рвучко труснув головою, щоб не заклало вуха, й поплив від берега. Потім перевернувся на спину і, нерухомо лежачи на воді, втупив очі в небо, де вже купчилися перші білі хмарки, навіяні бризом.