Слава ЗСУ!

Нарешті він повернувся на берег бухточки, заліз на великий темно-рудавий камінь і, вмостившись проти сонця, задивився на море. Хороше було отак усамітнитись, добре попрацювавши зранку. Та невдовзі його почало гнітити почуття порожнечі, яке завжди приходило після роботи, і він повернувся думкою до своїх жінок, відчуваючи, як йому бракує їх, і не тієї чи тієї зокрема, а обох воднораз. Він сидів і думав про них — не розважливо, не з погляду кохання, чи прихильності, чи обов'язку, чи того, що вже сталося й може статись далі, чи там своєї теперішньої або майбутньої поведінки,— а просто думав про те, як йому бракує їх у цю мить. Його брала туга за ними, за кожною зокрема й за обома разом, і він жадав їх обох.

Сидячи отак на камені проти сонця й дивлячись на море, він усвідомлював, що негоже кохати одразу двох жінок, але таки кохав їх обох. «Нічого доброго не вийде ні з тією, ні з тією, та нічого вже й не вдієш,— казав він собі.— Але не берися ні судити тих, кого кохаєш, ні розкладати між ними вину. Все буде розкладено в належний час, і то не тобою».

Він дивився на море й намагався тверезо оцінити становище, але нічого в нього не виходило. Найгірше було те, що сталося з Кетрін. Потім — те, що його потягло до іншої жінки. Не треба було копирсатись у своїй свідомості, аби впевнитися, що він кохає Кетрін, чи збагнути, що не можна кохати водночас двох жінок і що добра з того не буде. Він ще не знав, яким жахіттям це може обернутись. Знав тільки те, що воно вже почалося. Вони троє вже зчеплені між собою, наче три шестерні, що обертають одне колесо, подумав він, і одна з тих шестерень геть стерлася чи принаймні дуже ушкоджена. А тоді пірнув у прозору холодну воду, де йому нікого не бракувало, виринув на поверхню, труснув головою, проплив ще далі й повернув назад до берега.

Не завдавши собі клопоту обсохнути, він одягся, засунув кепі в кишеню шортів, вивів на дорогу велосипед, сів у сідло і, чимдуж натискаючи на педалі, відчуваючи, як дається взнаки м'язам ніг довга перерва у тренуванні й неначе злившись зі своєю гоночною машиною в одну живу істоту на колесах, почав долати короткий узвіз. А потім, ледь притримуючи пальцями гальма й швидко поминаючи повороти, покотив униз лискучою чорною дорогою між сосон аж до під'їзної алеї, що вела на задній двір готелю, звідки за деревами видно було осяйну літню блакить моря.

Жінки ще не повернулись, отож він пішов у дім, прийняв душ, надяг свіжу сорочку та шорти, а тоді подався до бару, де вже виблискувало нове розкішне дзеркало. Гукнув хлопчину-подавальника, попросив принести лимон, ніж та лід і показав йому, як робити «Тома Коллінза». Потім сів на табурет біля стойки, підняв високу склянку з напоєм і подивився на себе в дзеркало. «Навряд чи я пив би отак сам на сам із тобою чотири місяці тому»,— подумав він. Хлопець приніс йому «Eclaireur de Nice», і, щоб згаяти час, Девід узявся читати газету. Його брала досада, що жінки й досі не повернулися, він почував себе самотнім і вже почав тривожитись.

Коли вони нарешті приїхали, Кетрін була дуже весела й збуджена, а Маріта мала винуватий і принишклий вигляд.

— Привіт, любий,— звернулася Кетрін до Девіда.— Ой, ти диви, дзеркало! Таки привезли. Та ще й яке гарне. Хоча й страшенно всевидюще. Ну, я піду причепурюся до обіду. Пробач, що ми так затримались.

— Ми спинилися в містечку й випили по одній,— пояснила Девідові дівчина.— Вибач, що змусили тебе чекати.

— По одній? — спитав Девід.

Вона піднесла вгору два пальці. Потім підвела обличчя, поцілувала Девіда й пішла. Він знов узявся до газети.

З'явилася Кетрін, у синій полотняній сорочці, що подобалась Девідові, та штанах, і сказала:

— Любий, сподіваюся, ти не розсердився. Та ми, по суті, й не винні. Просто я побачила Жана й запросила його випити з нами, він погодився, і все було дуже мило.

— Це той перукар?

— Ну звісно. Жан. Якого б ще Жана я знала в Канні? Він був дуже милий і питав про тебе. Можна мені мартіні, любий? Я ж випила тільки одну.

— Мабуть, уже готовий обід.

— Ну одну скляночку, любий. Онде ще тільки накривають на стіл.

Девід неквапливо зробив два мартіні, а тим часом прийшла дівчина. На ній була цупка біла сукня, в якій вона мала свіжий і прохолодний вигляд.

— Можна й мені, Девіде? День сьогодні такий спекотний. Як тут справи?

— А ти б залишилась удома та наглядала за ним,— озвалася Кетрін.

— У мене все добре,— відказав Девід.— Море було дуже лагідне.

— У тебе завжди такі незвичайні епітети,— сказала Кетрін.— Вони роблять усе дуже наочним.

— Перепрошую,— зронив Девід.