Слава ЗСУ!

— Оце ще одне стильне слівце,— мовила Кетрін.— Поясни своїй новій подрузі, що таке «стильний». Це ж бо американізм.

— Здається, я сама знаю,— сказала дівчина.— Будь ласка, не дратуйся, Кетрін.

— Я не дратуюся,— відказала Кетрін.— Але два дні тому, коли ти мене причаровувала, все було дуже стильно, а сьогодні досить мені щось не так сказати, і ти дивишся на мене як не знаю на що.

— Перепрошую, Кетрін,— мовила дівчина.

— І знов-таки «перепрошую»,— не вгавала Кетрін.— Наче це не ти навчила мене тих азів, які я тепер знаю.

— Може, будемо вже обідати? — спитав Девід.— Сьогодні таки добре пече, і ти стомилася, Відьмо.

— Я стомилася від усього,— сказала Кетрін.— Пробачте мені, будь ласка.

— Нема чого пробачати,— озвалася дівчина.— Це ти мені пробач, що я почала надиматись. Я приїхала сюди не для того, щоб так поводитись.— Вона підійшла до Кетрін і дуже ніжно поцілувала її.— Ну годі-бо, будь хорошою дівчинкою. То що, ходімо до столу?

— Хіба ми ще не обідали? — спитала Кетрін.

— Ні, Відьмо,— відповів Девід.— Зараз будемо обідати.

Наприкінці обіду Кетрін, що майже весь час трималася цілком помірковано, коли не рахувати деякої неуважливості, сказала:

— Будь ласка, вибачте мені, але я, мабуть, піду та ляжу поспати.

— Дозволь, я піду з тобою і посиджу поруч, доки ти заснеш,— зголосилася дівчина.

— Здається, я справді забагато випила,— призналась Кетрін.

— Я зараз теж прийду трохи подрімати,— сказав Девід.

— Ні, прошу тебе, Девіде. Як хочеш, то приходь, коли я вже засну,— заперечила Кетрін.

Через півгодини дівчина вийшла із спальні.

— Усе гаразд,— мовила вона.— Але нам треба бути обачними й добрими з нею, тільки про неї і думати.

Коли Девід увійшов до кімнати, Кетрін не спала, і він сів на ліжко.

— Я вам не якась бісова каліка,— мовила вона.— Просто забагато випила. Я знаю. Пробач, що я тобі збрехала щодо цього. Як я могла, Девіде?

— Ти просто забула.

— Ні. Я збрехала зумисне. Ти приймеш мене назад? Я вже покінчила з усією тією мерзотою.

— Ти нікуди від мене не дівалася.

— Тільки прийми мене назад — я нічого більш не хочу. Я буду твоєю справді вірною дівчинкою, справді-насправді. Ти цього хочеш?

Він поцілував її.

— Поцілуй мене по-справжньому... О-о-о... Тільки не поспішай...

Вони купалися в тій самій бухточці, що й першого дня. Спочатку Девід мав намір відіслати обох жінок на пляж, а сам доправити в Канн стару «ізотту», щоб їй відрегулювали гальма й налагодили запалювання. Але Кетрін дуже просила його поїхати з ними купатись, а машиною зайнятися наступного дня. Після сну вона мала цілком щасливий, здоровий і веселий вигляд, і Маріта також дуже серйозно підтримала її:

— Ну поїдь з нами, будь ласка.

Отож він довіз їх до стежки, що вела в бухточку, показавши дорогою, в якому небезпечному стані гальма «ізотти».

— Ти розіб'єшся разом з цією машиною,— сказав він Маріті.— Це просто злочин — їздити нею з такими гальмами.

— То, може, мені купити нову?

— Та ні, бога ради. Тільки для початку дозволь мені дати раду гальмам.

— Нам потрібна більша машина, що вміщувала б нас трьох,— мовила Кетрін.

— Це цілком добра машина,— сказав Девід.— Просто треба чимало поморочитися, щоб довести її до ладу. Але вона для тебе завелика.

— Ти подивись, чи вони зможуть як слід її налагодити,— мовила Маріта.— А ні, то придбаємо таку, яку ти скажеш.

Вони лежали на пляжі й засмагали, а потім Девід ліниво кинув:

— Ідіть поплавайте.

— Полий мені водою на голову,— попросила Кетрін.— Я поклала в рюкзак пісочне відерце... Ой, яка розкіш! Можна ще? Хлюпни трохи й на обличчя.

Вона лишилася лежати проти сонця на простеленому на камінні халаті, а Девід і Маріта попливли аж ген за скелі, до гирла бухточки. Дівчина пливла попереду, і Девід наздоганяв її. Простягти руку, він ухопив її за ступню, притяг до себе, міцно обняв і поцілував, і обоє перебирали ногами, щоб утриматись на поверхні. У воді вона була слизька й якась наче незнайома, і тим часом, як вони отак обіймались і цілувались, перебираючи ногами, здавалося, ніби обоє однакові на зріст. Потім її голова поринула під воду, Девід відхилився, і дівчина виринула, сміючись і трусячи мокрою, лискучою, мов у тюленя, головою, а тоді він знову припав устами до її уст, і вони цілувались, аж поки обоє поринули під воду. Потім полежали на воді горілиць, торкаючись тілами одне одного, а потім знову міцно й щасливо цілувались і знову зникали під водою.

— Тепер я ні про що не тривожуся,— мовила Маріта, коли вони виринули востаннє.— І тобі не треба тривожитись.