Слава ЗСУ!

— Не буду,— сказав Девід, і вони попливли до берега. На березі він мовив до Кетрін:

— Ти б ішла у воду, Відьмо. А то перегрієш голову.

— Гаразд. Ходімо,— відказала вона.— А Спадкоємиця хай засмагає. Стривай, я помащу її олією.

— Тільки трішечки,— озвалася Маріта.— А можна й мені на голову відерце води?

— Та вона ж у тебе й так мокра як хлющ,— сказала Кетрін.

— Просто мені хочеться відчути, як це,— пояснила дівчина.

— Зайди далі від берега, Девіде, й набери якнайхолоднішої,— порадила Кетрін.

Поливши прозорою холодною водою Маріті на голову, вони залишили її лежати долілиць, із зіпертим на руки обличчям, а самі подалися в море. Пливли вони легко, наче морські тварини, і Кетрін сказала:

— Як би все було чудово, правда ж, коли б я не збожеволіла?

— Ніяка ти не божевільна.

— Сьогодні по обіді — ні,— мовила вона.— А загалом недалеко від того. Може, попливемо ще далі?

— Ми й так далеко запливли, Відьмо.

— Гаразд. Тоді вертаймося. Але тут так хороше на глибокому.

— Хочеш пропливти під водою перед тим, як вийти?

— Один разочок,— сказала вона.— Тільки тут, на самій глибочині.

— Пірнемо й плистимем скільки стане духу.

Розділ шістнадцятий

Він прокинувся на світанку, тільки-но за вікном стало видно стовбури сосон. Обережно, щоб не збудити Кетрін, вибрався з ліжка, знайшов свої шорти і, одразу намочивши босі ступні на зарошених кам'яних плитах, подався попід довгим будинком готелю до дверей своєї робочої кімнати. Відчиняючи двері, він знову відчув, як війнуло свіжим морським повітрям, що обіцяло гарну днину.

Коли він сів за стіл, сонце ще не зійшло, і він подумав, що таки надолужив частину часу, втраченого ним в оповіданні. Та коли перечитав сторінки, що їх написав учора своїм чітким, акуратним почерком і що враз перенесли його ген до іншої країни, ця перевага в часі зникла, він опинився перед лицем тієї ж таки затримки, отож, коли з моря виринуло сонце, для нього воно світило вже давно, і він брів через брудно-сірі гіркі пересохлі озера в білих від солонцевого пилу черевиках. Гаряче сонце лягало важким тягарем на голову, плечі та спину. Сорочка на ньому геть змокріла, і він відчував, як струминки поту стікають по спині й по ногах. Коли він зупинявся перепочити, випростуючись і повільно, розмірено дихаючи, сорочка звисала з плечей і одразу ж висихала на сонці, і на ній проступали білясті плями солі, що виходила з потом із його тіла. Він відчував і бачив навіч, як ото він сам стоїть там, зводячи дух і знаючи, що мусить іти далі, бо іншого вибору в нього немає.

О пів на одинадцяту він уже перейшов ті озера й залишив їх далеко позаду. На той час він досяг річки й великого смоковничного гаю, де вони мали отаборитися на ніч. Кора дерев була зеленкувато-жовта, і віти важко нависали над головою. Плодами тих диких смоковниць харчувалися мавпи-бабуїни, і на землі було повно мавп'ячого лайна та решток смоков. Дух стояв гидотний.

Та пів на одинадцяту було на його наручному годиннику тут, у кімнаті, де він сидів за столом, відчуваючи легкий вітрець, що повівав з моря, а насправді вже звечоріло, і він сидів, прихилившись спиною до брудно-жовтого стовбура, на розчищеній від гнилих смоков місцині з кухликом віскі з водою в руці й спостерігав, як носії розбирають тушу антилопи конгоні, яку він підстрелив у першій же порослій травою болотистій низинці по дорозі до річки.

«Я залишаю їх з м'ясом,— подумав він,— і сьогодні всі в таборі будуть задоволені, хоч би що чекало попереду». Отож він сховав олівці та зошити, замкнув валізу, а тоді вийшов за двері й, ступаючи босоніж по вже сухих і теплих кам'яних плитах, рушив до тераси.

Маріта сиділа за одним із столиків і читала книжку. На ній була смугаста рибальська сорочка, тенісна спідниця та мотузяні капці. Помітивши його, дівчина підвела очі, і Девід подумав, що зараз вона почервоніє, але вона, як видно, переборола себе і промовила:

— Доброго ранку, Девіде. Славно попрацював?

— Так, красуне,— відказав він.

Вона підвелася, поцілувала його і сказала:

— Я дуже рада, коли так. Кетрін поїхала до Канна. Просила переказати, що я маю повезти тебе купатися.

— І не запрошувала тебе поїхати з нею?

— Ні. Вона захотіла, щоб я лишилась тут. Сказала, що ти страшенно рано встаєш працювати і, мабуть, почуватимеш себе страшенно самотнім, коли закінчиш. Принести тобі щось на сніданок? Не можна ж отак щодня не снідати.

Маріта пішла до кухні й повернулася з тарілкою яєчні із шинкою, англійською гірчицею та чаєм.

— Важко було сьогодні? — спитала вона.