Слава ЗСУ!

— У тебе був дуже клопітний день,— сказав Девід.— Ти стомилася. Принаймні дозволь я проїдуся твоїм «бугатті» й перевірю його...

Ідучи, він зупинився біля Марітиних дверей і спитав:

— Хочеш покататись?

— Так,— озвалася вона.

— То виходь,— сказав він.

Розділ двадцять сьомий

Девід сів за кермо, Маріта вмостилася поруч, і він, виїхавши на дорогу, що тяглася понад берегом і місцями була припорошена піском, розігнав машину, а тоді загальмував і спинився, маючи перед очима чорну стрічку шосе, до якої попереду з лівого боку підступали очерети, а праворуч прилягав безлюдний пляж і за ним море. Потім знову розігнав машину по шосе і їхав уперед, аж поки вгледів пофарбований у біле міст, що швидко набігав назустріч; тоді він прикинув на око відстань і почав скидати швидкість, попускаючи педаль газу й помалу натискаючи на гальма. Машина йшла рівно й за кожним легеньким натиском на гальма м'яко, не шарпаючись і не відхиляючись убік, уповільнювала хід. Перед самим мостом Девід зупинився, перемкнув передачу, і «бугатті», розмірено загудівши мотором, помчав далі по шосе № 6 у напрямі Канна.

— Вона спалила все,— мовив Девід.

— Ох Девіде,— зітхнула Маріта.

Невдовзі вони в'їхали до Канна, де вже засвітилися ліхтарі, і Девід зупинив машину під деревами перед тим кафе, де вони вперше зустрілися.

— Може, ти хотів би в якесь інше місце? — спитала Маріта.

— Мені байдуже,— відказав Девід.— Яка, в біса, різниця куди.

— Коли хочеш, можемо просто покататися,— запропонувала Маріта.

— Ні. Мені краще охолонути,— сказав він.— Я тільки хотів перевірити, перед тим як вона поїде, чи справна машина.

— Вона від'їжджає?

— Каже, що так.

Вони сиділи за столиком на терасі у мерехтливому затінку дерев. Офіціант приніс Маріті «Дядечка Пепе», а Девідові — віскі з «Перр'є».

— Хочеш, я поїду з нею? — спитала Маріта.

— Невже ти думаєш, що з нею може щось статися?

— Ні, Девіде. Я думаю, вона вже цілком досить накоїла.

— Та мабуть,— мовив Девід.— Попалила все, крім отих бісових записів до повісті. Там, де йдеться про неї.

— Повість теж виходить чудова,— сказала Маріта.

— Не треба мене підбадьорювати,— сказав Девід.— Я ж сам писав і її, і те, що вона спалила. Отож підносити мій бойовий дух ні до чого.

— Ти можеш написати ті оповідання наново.

— Ні,— відказав Девід.— Того, що написано добре, не відновиш. Щоразу як перечитуєш, то аж дивуєшся, що таке може бути. Не віриться, що ти сам це написав. Коли вже річ вийшла по-справжньому, повторити її не можна. Таке вдається тільки один раз. І в житті цього не так багато випадає.

— Не так багато чого?

— Справді добрих речей.

— Але ж ти можеш їх пригадати. Повинен пригадати.

— Цього не дано ні мені, ні тобі, нікому. Вони вже не мої. Тільки-но напишеш щось добре, як воно перестає належати тобі.

— Жорстоко вона з тобою повелася.

— Ні,— заперечив Девід.

— А що ж тоді?

— Поквапилась,— відказав Девід.— Усе це сталося тому, що вона просто поквапилась.

— Сподіваюсь, ти будеш такий же поблажливий і до мене.

— Ти тільки будь весь час поруч, щоб я не вбив її. Знаєш, до чого вона додумалася? Хоче заплатити мені за ті оповідання, щоб відшкодувати збитки.

— Не може бути.

— Саме так. Вона збирається доручити своїм адвокатам, щоб вони в якийсь фантастичний спосіб ухистились їх оцінити, наче то рухоме майно, а потім, мовляв, вона виплатить мені вдвічі більшу суму.

— Та ні, Девіде, не могла вона такого сказати.

— А проте сказала, цілком серйозно і помірковано. Лишається тільки з'ясувати окремі деталі. І головне, що ота подвійна винагорода, чи як там це назвати, має свідчити про її щедрість і страшенно тішить їй душу.

— Не можна відпускати її саму, Девіде.

— Я розумію.

— То що думаєш робити?

— Не знаю. Але посидьмо тут якусь часинку,— сказав Девід,— Поки що поспішати нікуди. Вона, мабуть, стомилася й лягла спати. Я й сам залюбки заснув би, разом з тобою, а вранці, щоб прокинутись і побачити, що все на місці, нічого не пропало, і знов узятися до роботи.

— Ми ще спатимемо разом, і одного ранку ти прокинешся, і сядеш до роботи, і тобі працюватиметься так само чудово, як сьогодні вранці.

— Ти страшенно мила,— сказав Девід.— Одначе ти вплуталася в добрячу халепу, потрапивши того вечора в це кафе, еге ж?

— Не намагайся поставити мене осторонь,— заперечила Маріта.— Я добре знаю, куди й навіщо я вплуталась.

— Авжеж,— погодився Девід.— Ми обоє знаємо. Хочеш випити ще?