Слава ЗСУ!

Моряки пихтіли, сопіли, але відповідали на всі запитання.

Хлопці так захопилися розмовою, що навіть не помітили, як підійшли завідуючий і німка.

— Ого! Та тут гості, — почувся голос Вікмиксора.

Еланлюм відразу заторохтіла по-німецьки, широко всміхаючись. Хлопці нічого не розуміли, але сиділи і задоволено роздивлялись іноземців, а старші вважали за свій обов'язок ближче познайомитися з новачком, який виявив таку незвичайну обізнаність з німецькою мовою.

— Де це ти навчився так здорово розмовляти? — спитав його Циган.

Єонін усміхнувся.

— А там, в Очаківському. Люблю німецьку мову, ну й вчився. І сам учив — за самовчителем.

— А що це за «Очаківський»?

— Інтернат. Раніше, до революції, він так називався. Він міститься під Смольним. Звідти мене й перевели до вас.

— За бузу? — серйозно спитав Горобець.

Новачок помовчав. Усміхнувся. Потім загадково відповів:

— За все… І за бузу теж.

Поступово розговорилися. Новачок розповів про себе, про те, що жив він у малолітті круглим сиротою, що десь у нього є дядько, але де — він і сам не знає, що мати померла після батькової смерті, а батька вбили в чотирнадцятому році на фронті. За розмовою час плине швидко, тільки оклик Вікмиксора повернув хлопців до дійсності.

Сонце вже сідало за водну гладь Фінської затоки, коли Вікмиксор дав наказ зніматися з якоря. Назад ішли з моряками.

Коли переправилися через канал і вийшли на територію порту, німці подякували хлопцям за дружню розмову і, попросивши хвилинку почекати, зникли на кораблі. За хвилину вони повернулися з пакетом і, щось сказавши, передали його Еланлюм.

Німка засяяла.

— Діти, німецькі матроси частують вас печивом і просять не забувати їх. У них у обох є діти вашого віку.

Шкіда радісно загоготала й, махаючи шапками на прощання, рушила до воріт.

Тільки Окраєць лишився незадоволений тим, що німці, на його. думку, дуже мало дали.

Він усю дорогу тихо бубонів, доводячи своєму сусідові в парі, Косарю, що німці поскупилися.

— Теж дали! Щоб їм на тому світі чорти водички стільки дали. Це ж не подарунок, а сама пакость!

— Чому ж? — несміливо допитувався Косар.

— Та тому, що коли поділити це печиво, то тільки по одпій штучці дістанеться, — похмуро мовив Окраєць, а потім, трошки подумавши, додав: — Хіба, може, ще одна зайва буде, для мене.

— Ну гаразд, не скигли! — крикнули на Окрайця старші.

А Циган, не задовольнившись словами, ще ляснув долонею Окрайця по потилиці і тим примусив його нарешті вгамуватися.

Окраєць дістав прізвисько завдяки незвичній формі своєї голови. Черепна коробка його була стиснута і сиділа гострим хребтом угору, справді схожа на хлібний окраєць.

Хоч Окраєць був і новачок, він уже вславився як вічний буркотун, тому на його скімлення звичайно ніхто не звертав уваги, а якщо довге буркотіння набридало хлопцям, то вони робили так, як зробив Циган.

Тепле почуття до моряків збереглось у шкідців, і особливо у Янкеля, у якого, крім приємних спогадів, лишалася ще від цієї зустрічі закордонна сигарета з вузеньким золотим обідком.

Після цієї прогулянки хлопці пройнялися повагою до новачка.

Випадок з німцями якось одразу висунув Єоніна, і та обставина, що старші йшли з ним поруч, свідчила, що новачок потрапляє у «верхівку» Шкіди.

♦

Так і сталося. Єоніна перевели в четверте, старше відділення. Розумний, розвинений і водночас великий бешкетник, він припав до смаку старшокласникам. Незабаром у нього появилось і прізвисько — Японець, — він дістав його за свою «субтильну», як казав Мамочка, постать, за трохи розкосі очі і взагалі досить велику схожість із синами країни Вранішнього Сонця.

Ще більше прославився Японець, коли став творцем шкідського гімну.

Було це так.

Одного вечора вихователі зганяли вихованців у спальні, і класи вже спорожніли. Тільки в четвертому відділенні сиділи за своїми партами Янкель і Япончик.

Янкель малював, а Японець робив виписки з якоїсь німецької книги.

Несподівано до класу ввійшов Вікмиксор. Певно, він був у доброму настрої, бо весь час мугикав під ніс якийсь бойовий мотив.

Він походив по класу, оглянув стіни й зігнуті постаті вихованців і раптом, спинившись перед партою, промовив:

— А знаєте, хлопці, нам треба було б мати свій шкільний гімн.

Янкель і Японець здивовано підвели на завідуючого очі і делікатно промовчали, а той вів далі:

— Адже наша школа — це свого роду республіка. Свій герб у нас уже є, має бути і свій гімн. Як ви думаєте?

— Ясно, — непевно промимрив Янкель, переглядаючись із Японцем.