Слава ЗСУ!

– Є думка розширити склад групи, – промовив Ромка.

– Відхилено, – виніс вирок верховода.

– Чому?

– За статевою ознакою. Ми про це вже базарили. Тема закрита.

Іванка посередництвом Ромки наполегливо просилась до команди, але Северин, та й Букет з Антоном, були проти. „Бабам серед вітрогонів не місце!”

– Хто ще?

– Труба, – меланхолійно проказав Антон, і всі звернули погляди до нього.

– Кому труба? – звів брови Северин.

– Не кому, а яка. Цукрозаводська. Стоїть собі така свіженька, приваблива, пофарбована, в принципі, майже як дівчина! Так і проситься: здолай мене!

– Заманливо, – промовив Букет. Йому сподобалось порівняння з дівчиною.

– Інтересно, – сказав Ромка.

– І щоб хоч цього разу взяли з собою Блондина, – вставив Корозія, на його шиї буряковіла свіжа дряпина, – коли вже мені не дозволяєте!

– Буде непросто, – продовжив „дебати” Северин. – Потрібне спорядження, а спорядження коштує грошей.

– Помізкуємо, – оптимістично почав Букет. – Щоправда, я ниньки в фінансовому плані нуль – не розраховуйте – вдома повний амбець. Траур!

– А що таке? – спитав Ромка.

– А! – махнув рукою Букет, – анекдот!

– Ну розказуй вже, розказуй! – поквапив його Северин.

– Позавчора їхав мій старий у Зеленьки, до баби, та й заглух в нашої „копійки” мотор на трасі – щось там з карбюратором. Ну, дістав старий інструменти, а на крило, щоб не замастити, кинув ряднину, він скрізь її з собою возить, підстелити за потреби, чи що – брухта часто ламається. А та ганчірка була колись килимком настінним і видніються ще трохи на ній залишки якогось витвору. Ну от, порпається батя в карбюраторі, коли це стає біля нього крута, аж перекручена, тачка, й вискакує з неї інтелігентний такий, при галстуку, при костюмчику, чувачок. Добридень – добридень. Показує чувачок на солідного чоловіка в іномарці, такий собі респект – сивина благородна на скронях і триндить, що то, мов, іноземний збирач, який їздить по Україні та вишукує різні старожитності, а він, чувачок, буцімто при ньому за товмача. І, мовляв, зацікавила того колекціонера підтирка батькова, розгледів він, буцім, на ній оригінальний орнамент. Ну старий, щира душа: „Хай бере, – каже, – коли вподобав! Мені не жалко!” – „Е ні, – заперечує перекладач, – він просто так не візьме. В них, за бугром, усе по-чесному, по-цивілізованому. Колекціонер купить у вас цей витвір мистецтва за сорок доларів.” Старий мало язика не ковтнув. „Поїхали, – каже, – додому, в мене там такого рам’я повне горище!” – „Ні, – відказує молодик, – ми дуже спішимо, килимка купимо й усе.” Словом вдарили по руках, старий дерюгу витрушує, колекціонер у гаманці порпається, з товмачем ґерґоче, а тоді той підходить та й каже: „В нашого іноземця якраз бакси скінчились, є самі фунти, і то сотки, чи не буде в вас здачі?” – „Вдома знайдеться!” – моргає старий. Підхопили вони брухту налигачем та й – додому. Відкопав батя панчоху, де збереження на „чорний” день приховані, ткнув перекладач старому ті фунти. „А здачі, – каже, – сто п’ять доларів, бо фунти за долар дорожчі.” Старого наче обмарило. Віддав зелені, лахманину, вхопив папірця й скакав по хаті підстрибом, аж доки сусід не прийшов. „Чого це, – каже, – Миколайовичу, килимок твій на узбіччі валяється, згубив, чи що?” – І показує старому ту рядюгу, що він „іноземцеві” продав! Ну, тут у батька мало напад не стався. Придивились до того папірця – дійсно, фунти, та якісь, чи то філіпінські, чи мадагаскарські; подзвонили в банк, а вони за курсом – копійки! Та їх і не міняють в нас! Що тут зчинилось! Там і досі така жалоба, наче небіжчик у хаті!