Слава ЗСУ!

– Як твої успіхи з Блаженою? – поцікавився Грег. – Мову вчиш?

– Та вчу. Хоча оці їхні дурнуваті приголосні...

– Вимовою не переймайся. Головне, аби розбирала письмо. Ех, Іринко, ось заходимось ми з тобою біля роботи й того поганця Яроша... Якби ти ще була погодилась... Все-все, мовчу! – Ірина метнула на нього вбивчий погляд.

– Краще розкажи про гостей. А то блудитиму там, як біла ворона.

– О, ще той контингент! – знов пожвавішав Грег. – Побачиш Ярошевих любасок, в нього їх дві, чи може три, біс його зна!

– Боже!

– А ти думала! Познайомишся з його братом. Уявляєш, він циркач, фокусник! Має припхатися один француз, Олів’є. З тим не дуже – враз кумпола закрутить. Ну хто ще? Остап буде напевно. Крутий тип – всі його бояться, але ж і потрібний, бестія!

– Що, наш?

– Землячок. Ще за Горбачова сюди прибився, коріння пустив. Зараз мережу притонів тримає; тут, у чехів, та в Фатерлянді. Козеняток своїх під таких тузів кладе – ого!

Грег звернув з шосе, й вузенькою звивистою асфальтівкою авто помчало вглиб доглянутого соснового лісу.

– Класно тут в Яроша. Тихо. Він, придурок, всі бабки в нерухомість вкладає. Кажу йому: „Телепню, а з чим тікатимеш, коли припече?” Ха-ха-ха!

Ірина сиділа, зіщулившись. Їй здалося, що в салоні авто виразно холоднішає.

– Гришо, і як ти... в такій компанії?.. Це ж кримінальники. Мерзота.

– Мерзота кажеш? – Грег зиркнув на неї злим оком. – Не до шпиги, кажеш, тобі моя компашка? За красиве життя треба платити золотко, затям. Чесно можна тільки картоплю сапати в Макарівці, та торби тягати з базару. Та в хрущовці протарганеній гибіти. Що, може хочеш вернутися? Га, як тобі? – Вона мовчала. – Та я хоч зараз, – Грег розпалився, замахав руками, – поверну і – на вокзал!..

– Пильнуй, будь ласка, за дорогою.

– Та я тут все знаю...

– О Боже!..

Не збавляючи швидкості, Грег подолав черговий закрут і раптом перед його авто виник темний, здалося Ірині, що темно-синій, обрис автомобіля. Уникаючи зіткнення, Грег шарпонув кермо ліворуч, його автівка промигнула в якійсь долоні від несподіваної перешкоди, але... бідолашному водієві масивного претензійного джипа, котрий нахилився саме біля спущеного колеса, запізнілий Грегів маневр уже не допоміг...

Кава, музика, сльози і вбивче відкриття.

Після того, як Ірина Сергіївна, Іванчина мати, виїхала за кордон, Ромка спобігався з дівчиною в її квартирі. Іванчин старий щодня ходив на роботу, повертався пізно й закохані мали житлоплощу в розпорядженні цілий день.

Вони розкошували. Спліталися в пожадливих спраглих поцілунках, падали на світло-брунатний килим у невситимих тремтливих обіймах; вони пили, всотували одне одного в себе до решти, подовгу лежали в обіймах, прислухаючись до взаємного постуку сердець, та вгадували: де чиє. Потім відпочивали, слухали музику, теревенили, варили каву. Одне лиш затьмарювало ідилію – Іванчині стосунки з батьками.

– Фактично я безпритульниця, – скаржилась вона Ромці, – безпритульниця при дахові над головою та живих предках. Матуся задерла хвоста й рвонула за бугор. Обіцяла, що піклуватиметься про мене, до себе випише, Європу покаже – фігня! Не вірю я в ті солодкі казочки! Світ, Ромцю, жорстокий, і безкоштовний сир сам знаєш де буває! Не здивуюсь, якщо взагалі її більше ніколи не побачу! Та вона й удома не надто переймалась доньчиними проблемами. Вважала, що сім’я – це баласт, який не дозволяє їй злетіти до хмар. Через те й не вірю в її медові обіцянки. І бачиш, – поїхала, й досі ніякої вістки! А татусь усе із тією шльондрою, Ларискою, по лісосмугах. Думає, що він їй потрібен. Та їй зарплатня його потрібна, а кобель у неї інший, я знаю!