Слава ЗСУ!

Озвався чийсь мобільник. Ярош здригнувся, Грег впустив ключі на підлогу. Остап підніс змилка до маленького червінькуватого вуха, щось муркнув, потім, слухаючи співрозмовника, замовк; недобре зиркнув на Грега. Сховавши телефон, підвівся:

– Панове! – промовив урочисто (всі посхоплювались), – пропоную вшанувати добру пам’ять мого вірного та незамінного Шури хвилиною мовчання!

Ірина тихо ойкнула й сполохано затисла вуста долонею.

– На жаль, – продовжив Остап по хвилі, нагородивши жінку осудливим оком, – не довезли бідолаху...

Сіли, Ярош видобув звідкілясь бутельку коньяку, мовчки випили за упокій душі.

– Остапе, – непевно почав Грег. – Для всіх нас це... і я... як земляки... чим зможу... і родині й... Але ж ти... ну, з поліцією... Я зі свого боку...

Остап закурив, жалобно схилив короткий їжачок, шморгнув носом:

– Шура був мені як брат. У Дніпрі ще з ним починали в далекі й наївні вісімдесяті... – і загадково додав: – Він був мені навіть більше, ніж брат!

Остап підвівся, пройшовся кімнатою, зупинився навпроти Грега, звів очі до стелі:

– Справді, більше, аніж брат! – і, дозволивши поглядові впасти, вчепившись смоляними ґудзиками очей в Грега, прорік:

– Сто тисяч!

Ярошеві очиці завмерли, Ірина знов затисла вуста долонею, неймовірно, але блідий досі Грег спромігся сполотніти ще виразніше.

– М-м-м, – він спробував щось вичавити, але це в нього вийшло не зразу. – М-м... власне кажучи, така сума... Я сподівався на дещо... і мій теперішній фінансовий стан...

– Та кинь, – плеснув його по плечі Остап. – Знаю я твій стан. Давай так: або – або. І годі вже про справи, он скоро десята, а я не звик такої пори затумкувати глечика ділами. Хлопці, я приїхав сюди розважатися, га! – підморгнув „Павлік” господареві.

Ярош зобразив посмішку.

– От що, братва, – Грег підвівся. – Е-е... тут між нами дама, а базар, сказати б, суто чоловічий. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, якщо моя супутниця вийде до зали. Вискоч, Іринко, випий там чогось, тебе пригостять. Я скоро...

Безгрошів‘я, флірт і чіпси для Блондина.

Знов вони прийшли до труби. Походжали під заводською огорожею та перемовлялись, позадиравши голови:

– Гарненька.

– Еге, й височенька!

– Мабуть метрів п’ятдесят буде.

– І майданчики є, щоб віддихнути.

– Там, в принципі, й драбина з того боку є для зручності.

– Драбиною злазитимемо, а нагору подеремось, чіпляючись за оті обручі, що стягують цеглу.

– Вони щільно прилягають до кладки…

– Але стяжні гвинти, бач, на деякій віддалі, їх і використаємо.

– А гвинтик – лусь!

– От для цього потрібна страховка.

– А найперше – гроші.

– Лавандоси…

– Так, в принципі…

Всі по черзі зітхнули.