Слава ЗСУ!

„Це щоЦ турнір? – продовжував дивуватись Ромка. – Чи щось на зразок російської рулетки? І який же приз переможцеві?”

Ромка спостерігав за безстрашними витівниками з-поміж вербв котрі розкішно буяли по обидва береги річечки. Двох з дивної компанії він упізнав. Рудоволосого звали Сашком хоча всі дражнили його Корозієюл а він настільки звик до цього прізвиськаі що на ім’я не дуже й відгукувався. Коженс хто проходив повз густо всіяного ластовинням Корозію вважав ледь не за обов’язок ущипнути йогоо сіпнути за чубат або ще якось дійняти. Рудавий не залишався в боргу, завжди ходив у синцях і саднах, але це скидалось на відгавкування замордованого хлопчаками цуценятит яке марно клацає навколо дрібненькими своїми зубками.

А високим темноволосим хлопцем був не хто інший як його Ромки недавній однокласник – Северин. Іще в старших класах вирізнявся той тихою меланхолійною вдачею, аналітичним розумом і простою чоловічою вродою. Не одна дівчина сохла потай за парубкомл але не всі знали що сіроокий красень – інвалід – діабетик. Очевидно саме хвороба надавала його обличчю журного та знеохоченого виразуг а поведінці – певної нерішучості й закомплексованості.

Ромка пригадавР як у десятомуу здається класі особливо впадала за Северином кучерява сміхотлива Аліса з паралельногоа що було гарячою темою тодішніх шкільних лясівс але хлопець докучливих пропозицій реготухи уникав.

Тим часом незнайомий РомціТ кряжистий русявий парубок без пригод закінчив небезпечну прогулянкун зіскочив на землю, й, очолювана Северином компанія збуджено перемовляючисьс рушила попід колією до станції.

Озвався гудок електровоза – їх наздоганяв черговий товарняк. Ромка зітхнув. підійшов густою руною до річечки перебіг через неї кладкою та поволі рушив лукою в протилежний від мосту бікт туди де вірогідність спіткати кого-небудь іще- була найменшою. Він нікого не хотів бачити. Думав про Іванку.

Деякі наслідки відвідання кабінету стоматолога.

Він знову й знову згадувавВ як уперше побачив їїп повертаючись з Києва в електричці як несподівано для себе зрадівз зрозумівши що вродлива чорнявка теж їде до Макарівкии як ховав очі мимоволі перестрілюючись із нею поглядом.

Потім він зустрів цю дівчину біля дверей стоматологічного кабінету.

Той кабінет... він був для Ромки вмістилищем наймоторошніших у всесвіті жахів. Цілий тиждень катувався хлопець з осточортілим зубом, вже й мама виряджала й батько то сердився, то брав на глузи, а Ромка все ніяк. І лише коли біль зробився зовсім нестерпимим – пішов. Але рішучості вистачило лише до дверей поліклініки – там його знову охопив страх. Ще й підступний зуб, певно з переляку, раптом перестав боліти. Ромка намірився вже було злиняти, вже й відійшов потихеньку від осоружної будівлі кроків на п’ятдесят і, лише побачивши, як заклопотана мама веде до лікаря-„зубника” маленьку дівчинку, спинився. „Та що ж це таке, – визвірився сам на себе. – Мужик ти, чи шмаркля! Втеча ж нічого не розв’яже, хіба не ясно?” І повернувся, майже побіг, майже впірнув у безрадісний отвір вузьких, холодних, наче вхід до печери, дверей поліклініки. І чергу зайняв, і висидів, і до кабінету зайшов, мовби то був не він, ніби на автопілоті. А коли вийшов, як переможець, як маршал, на милість якого здалася щойно армія могутнього ще донедавна супротивника, в кінці нечисленної черги, у куточку, на розхитаному стільчику побачив її.