Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Розмір має значення


Ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів, а я уже був попід хмарочосом «Пані Граціози». Виглядав як типовий менеджер: костюм із погано підібраною краваткою, волосся зачесане назад мокрим гребінцем, глянцеві туфлі та бейдж із незрозумілим написом. Довелося, щоправда доклеїти собі бороду та почепити темні окуляри, аби не впізнали охоронці. У такому вигляді я тинявся провулком, намагаючись не пропустити появу пана Володиєвського - а раптом він із породи жайворонів?

Але пан генеральний менеджер виявився доволі типовим представником породи керівників - з’явився перед прохідною о десятій годині, а рівно за тридцять хвилин до того повз мене простукала своїми шпильками пані Кшися, секретарка. Вона добре знала денний розклад шефа.

Пан Марек з портфелем в руках вигулькнув звідкись, так що я мало не зловив ґаву. Навіть не встиг зафіксувати, якою машиною він приїхав. Але не в машині справа - зараз об’єкт стрімко просувався до входу, і мені довелося пришвидшити крок, аби зіштовхнутися з ним у дверях. Це вийшло, немов у американському футболі - бамц! - його портфель на підлозі, а мої папери розлетілися навкруги.

- Пшепрашам пана, дуже перепрошую, - забелькотів я доволі натурально і нахилився, схопивши портфеля.

Пан Марек тер забите плече, очі його крутилися, як гвинти у гвинтокрила. Однією рукою я подав йому портфеля, не припиняючи другою збирати свої папірці. Я не хотів зустрічатися з ним очі в очі - а раптом упізнає вчорашнього лікаря?

- Мільйон вибачень пану, задивився. Прошу пана.

Отримавши свого портфеля пан Марек помітно подобрішав. Він пробурмотів щось про «курва мать» на знак того, що пробачив мене, і почимчикував до ліфтів.

А я вже неквапом позбирав свої порожні папірці та без зайвого шуму ушився геть. Справу було зроблено. Жучок дистанційного стеження надійно сидів у пожмаканому рукаві дорогого Марекового піджака.

Тепер залишалося тільки чекати. Оскільки я не мав жодного поняття про місце розташування заводів «Пані Граціози», розрахунок був простим - дочекатися, поки пан генеральний менеджер осо-бисто завітає на виробництво. Або я чогось не розумію, або це має відбутися сьогодні, максимум - завтра. Знаю я цих скнар-мільйонерів, поки особисто не зазирнуть у кожну шпаринку, не перевірять кожну упаковку, не заспокояться.

Крім того, у жучка дистанційного стеження була іще одна корисна функція - вбудований мікрофон. Щоправда, на нього я особливо не сподівався, бо в більшості офісів глушилки нині входять до стандартної комплектації, так само як попільнички та смітники.

І мої прогнози справдилися - так воно і вийшло. До всього працівники служби безпеки «Пані Граціози» мали неабияку фантазію - замість білого шуму, як то годиться, їхня глушилка на всіх каналах передавала латиноамериканський серіал про любов. Я встиг почути лише кілька слів пана Володиєвського, потім голос пані Кшисі, і все - решту простору в моїх вухах зайняли солодкі голоси, срібні усмішки та мелодійні зітхання. Треба віддати належне - хлопці з безпеки ретельно проконсультувалися із психологами, слухати цю нісенітницю не зміг би жоден секретний агент, ба навіть шпигун-аматор. Так само і я: спочатку стишив звук до мінімуму, а врешті-решт вимкнув, бо обличчя мимоволі починало смикатися, і на мене озиралися перехожі.

Взагалі день минав плідно - я вештався навколо хмарочоса «Пані Граціози», сидів у кав’ярнях, де спожив неймовірну кількість кави, води та подекуди місцевий «куфлик» пива (тільки не кажіть моєму керівництву). Наприкінці вже буквально роздувся від випитого, немов гумова кулька, що її діти наливають водою з крана перед тим, як скинути з балкона на голову перехожим.

Пан Марек не виходив з офісу. Принаймні про це свідчив червоний вогник у правому верхньому куточку моїх окулярів. Зовсім не так мав поводитися той психологічний тип, що я його намалював за результатами першої зустрічі. Проте в цьому був і позитивний відтінок - значить, мій візит не викликав підозри. Бо, погодьтеся, іще трошки, й він запанікував би - кинувся б перевіряти секретні пости, а то й евакуацію затіяв. І пішли б машини з клятим зіллям одна за одною із воріт заводу… Ну, а тут із засідки мої хлопці - «Тпру! Приїхали». «Руки на капот, ноги ширше». Отак їх і треба брати, на гарячому.

Єдина біда - тут немає моїх хлопців, і взагалі я знаходжуся на чужій території та не маю жодних підстав для застосування сили. Ну, то нічого. Там, де не допомагає сила, придасться упертість та терпець. А ми, українці, з діда-прадіда уперті та терплячі.

Лише насамкінець робочого дня пан Марек залишив нарешті офіс. Я миттєво дістався машини і прилаштувався на хвості. Ні, я не бачив авта пана Володиєвського, а значить, і він мене не бачив, проте розумний системно-координатний жучок повідомляв про кожен маневр об’єкта - від найменшої зупинки на світлофорі до зміни смуги руху.

Попередня
-= 22 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!