Слава ЗСУ!

Секретарка промурмотіла лагідним голосом:

- Ваш водій повідомив, що чекатиме на стоянці у дворі.

Я озирнувся. Лейбович стояв з індиферентним обличчям, а отже ці слова адресувалися мені.

- Мій водій?

- Він так сказав.

- Тоді нам коридором ліворуч, - підказав заступник зі стосунків з державними органами і гречно провів мене аж униз.

Так банкіри роблять, коли хочуть побачити, якою машиною їздить клієнт, та в такий нехитрий спосіб зробити висновки про його майновий стан. Я уявив Фімину машину і трошки занервував, але й тут, на своє здивування, виявився на висоті. Біля дверей банку на мене під усіма парами чекав здоровезний чорний лімузин і усміхнений шофер, який запопадливо розчахнув важкі дверцята.

- Приміть на згадку, - заступник простягнув мені масивну ручку з фірмовою символікою.

- Дякую, - я поклав подарунок до кишені. - Побачимось завтра.

- Обов’язково, - радісно відповів банкір.

Швидкий старт потужного автомобіля втиснув мене в м’яку шкіру сидіння, але тільки після того, як машина рушила, я звернув увагу на те, що зсередини на дверцятах нема жодної ручки, а салон відокремлений від кабіни водія десятисантиметровим броньованим склом.

«Агенте Мамаю! Здається, вас викрали, - сказав я собі. Потім поміркував трохи й додав: - Тільки не кажіть, що ви самі на це не наривалися».

От ви мені зараз дорікнете - якого, власне, дідька ти, шановний, сів до незнайомої машини? А що я, по-вашому, мав робити? Сахатися шикарної тачки на очах здивованого банкіра? Ні, я люблю, коли мене поважають, а в моїй особі і всю Україну.

Безперечно, щось подібне я мав на увазі, коли розробляв свій блискучий план, а тому ще на базарі поклав до кишені свіжокуплений фраєрський бластер. Однак постріл із променевої зброї всередині авто зі скляною стінкою дуже скидається на самогубство. А досвід бойових операцій підказував, що викрадення зовсім не означає негайної ліквідації. Зі мною явно хотіли порозмовляти. Можливо, навіть за наводкою головного банкіра. Як швидко він ушився з приймальні - певно, поспішав розпорядитися. Отже, зараз із мене вийматимуть виконавчі документи.

Але ми, міжпланетні виконавці, не в тім’я биті. Бо по-перше, ніколи не ходимо з паперами в кишені. По-друге, ніколи не працюємо поодинці. Мій напарник чекатиме рівно до п’ятої, ні, до пів на п’яту, а потім дасть документам офіційний хід. А якщо скажуть, що справи нема в єдиному реєстрі міжпланетних судових рішень, то відповідь у мене теж заготована - а якби вона вже була в реєстрі, про що ми б тоді домовлялися? Тоді б ми її виконували.

Тепер інші варіанти.

Звичайно, можна було тільки мріяти про те, що мене викрали головні організатори виробництва «Граціози». Це було б просто, як у кіно. Фінальна розмова, яка розставляє все на місця, генеральна бійка, спецоперація і дірочка в піджаку для ордена. У крайньому випадку - не тільки в піджаку. Тоді орден доведеться класти на подушечку і супроводжувати труною з державним прапором. Проте це байдуже, бо головне - перемога. Замах на агента Української Галактичної Служби давав право негайно почати силову акцію та знищити всіх, хто хоч би подумки був до цього причетний. Тим більше, що спецмаячок, який вживлювали в організм кожного випускника Академії, дозволяв знайти агента або його тіло в будь-якому куточку Галактики.

Утім, мої міркування поки мали абстрактний характер. Ініціатор викрадення ховався в темряві невідомості. А над усе на світі спеціальні агенти не люблять невідомості. Навіть більше за варену цибулю.

Поки частина мого мозку займалася версіями, решта робила свою відпрацьовану роками справу - автоматично фіксувала повороти, вираховувала швидкість, складала маршрут - так що, звірившись подумки із завченою напам’ять мапою, я зрозумів, що ми поки крутимося в межах міста. Мало того, мене везли в напрямку центру, а це не найкраще місце для ліквідації. «Ваші шанси на виживання ростуть, агенте Мамаю!» - сказав я собі. Сказав і сам із собою погодився.

Тут машина зупинилася, більше нікуди не завертаючи. Дверцята відчинилися, і я побачив… точніше - не побачив нічого. Нічого, крім абсолютної, цілковитої темряви по той бік салону. Низький владний голос промовив негучно:

- Виходь.

І я вибрався з машини, відчуваючи себе повністю безпорадним, яким насправді і був у цей момент.

Міцні руки обшурували мої кишені та дістали звідти те, що знайшли, - бластер, гаманець і свіжоподаровану банкіром ручку. Після виявлення зброї, до справи долучилася ще одна пара рук, і вже вдвох вони досить-таки грубо обшукали мене з ніг до голови.