Слава ЗСУ!

- Уперед! - рішуче наказав той самий владний голос.

Я йшов практично навпомацки, поступово звикаючи до темряви. Відчувалося, що поруч ступають двоє. Це було не дуже далекоглядно, враховуючи рівень моєї бойової підготовки. Хоча, цілком вірогідно, що хлопців підстраховує снайпер з нічним прицілом. Принаймні я б на місці тутешнього боса обов’язково підстрахувався. Через кілька хвилин звиклі до темряви очі розібрали, що ми потрапили до чималенької кімнаті. Трохи далі, у кутку, чулося чиєсь астматичне дихання. Мене трохи потримали на порозі для збільшенння психологічного тиску, а потім все-таки повели на звук.

Усе це нагадувало провінційний цирк. Є таке шоу - фокуси в чорній кімнаті. Тільки там для контрасту використовують світло, а тут… Певно, головний режисер цієї вистави не любить світла або просто береже його для кульмінації. Стривайте, як я сказав? Не любить світла? Щось мені це нагадує. Здається…

- Покажіть мені його, - старечий голос, який пролунав із кутка, разюче контрастував з командним басом моїх конвоїрів.

Яскравий промінь ліхтарика уперся просто в очі, осліпивши їх вдруге.

- Оцей?

Я намагався будь-що триматися твердо:

- Салмане. Облиш свої дешеві трюки. Після того, як я скажу те, що маю сказати, ти навіть спати будеш при світлі.

- Ти не летів зі мною з Брунею.

Героїчний вираз обличчя у мене вийшов тільки з другої спроби:

- Твої сявки не знають, що охорона султана Брунею складається з ґурків. Твої сявки не знають, навіщо кожен ґурка носить кривого ножа і що саме вони тими ножами відрізають полоненим ворогам, - давалася взнаки п’ятірка на іспиті з історії спецпідрозділів у Академії УГС. - І якщо ми з тобою не домовимося, сюди прибуде два десятки ґурків з Брунею, і твої хлопці довідаються про все це на власній шкурі, а ти ще раз переконаєшся, що зачіпати особисті інтереси султана не варто.

Відповіддю на мої слова була тиша, порушена тільки астматичним диханням господаря. Здається, я зумів-таки бути переконливим.

Ліхтарик згас.

- Злиште нас удвох, - звелів старечий голос.

- І дайте трошки світла, - додав я.

Завуальована штучним павутинням лампочка висвітлила розкішний фотель у кутку, на якому вмостився мій візаві. Тепер я мав змогу уважно роздивитися легендарного міжнародного афериста. Треба сказати, що вигляд у нього був кращий, ніж можна подумати за тембром голосу. Перед мої очі сидів сильно потертий життям, однак ретельно відреставрований стариган із чорними кучерями до плечей, колись пропорційним, а зараз обвислим обличчям, хижим, немов у шуліки, носом та глибокими чорними зіницями в темних колодязях очей. Зовні йому можна було дати років шістдесят, а з голосу - дев’яносто, в середньому виходило сімдесят пять. З даними анкети збігається. Настрій співбесідника з’ясувати було важче, бо настільки чорні очі скануванню не підлягають. Єдине, що можна твердити з певністю, - я йому не сподобався.

- Ну і хто ж тоді летів зі мною літаком з Брунею?

- Звідки ви так добре знаєте українську? - я вирішив виграти трошки часу, щоб відійти від викрадення.

- Я знаю дванадцять мов, і українська - не найскладніша.

- А все-таки.

- Ти сам чудово знаєш, що половина кілерів і бойовиків у світі - українці.

- Половина?! - недовірливо присвиснув я. - А я гадав, відсотків із тридцять.

На жаль, у його словах була рація. Традиція найманства, яка сягала в Україні тисяч років, не могла не відбитися на уподобаннях сучасників.

- Не заговорюй мені зуби.

- Я людина маленька. Маю доручення зустрітись і поговорити.

- Поговорити? - Салманів рот показово скривився. - Українців не посилають поговорити. Для цього існують євреї.

- А мене послали! - уперся я рогом. Нічого собі заявочки!

Салман Каганович повільно зміряв мене своїм чорним поглядом.

- На кілера теж не схожий, волина фраєрська, ручка з мікрофоном у кишені… Слухай, я вичислив тебе, малий. Ти кур’єр. Тебе прислали не поговорити. Тебе прислали сказати. І привезти відповідь. Ти - рекомендований лист з оплаченою відповіддю. Але мрієш стати аферистом. Я таких багато у своєму житті бачив. Тож кажи свої слова.

Від образи я зчепив зуби. Нічого, нехай лист. Аби була відповідь. До речі, що він там верзе про ручку з мікрофоном?

Поміркувавши отак кілька секунд, я перейшов до основної інформації:

- У тебе є компаньйон, Ліон Родимчик. Він перейшов дорогу людям султана. Тепер вони вважають, що до цього причетний ти. Я повинен з’ясувати, чи ти насправді маєш до цього відношення, і оголосити ультиматум.

Губи Салмана Кагановича заворушилися. Складалося враження, що у мого співрозмовника періодично випадає штучна щелепа.