Слава ЗСУ!

А потім біля літньої кухні запалала ватра і почався урочистий ритуал. Без будь-якого СВЧ, просто на вогнищі, у справжньому казані старий Майборода готував куліш, супроводжуючи процес докладними поясненнями. Куліш буває чумацький, тобто похідний, - розповідав кухар-академік зі звичними лекторськими інтонаціями. - Він вариться швидко і з того, що в торбі є. А ще є козацький, тобто урочистий. От дивіться сюди…»

Процес нагадував швидше лабораторну роботу, чим лекцію, бо результат кожного етапу ретельно досліджувався та дегустувався господарем, а потім і гостями. Для полегшення висновків та швидшого наукового узагальнення кожен етап супроводжувався новим сортом самогонки, яку господар, виявляється, теж гнав власноруч.

Першим до казана відправилося покришене сало. За лічені хвилини воно там перетворилося на шкварки, частина з яких одразу ж відправилася на дегустацію, доповнена трьома чарочками з каламутною рідиною. «Знайомтеся, це - бурячиха. Називається так тому, що її женуть з цукрового буряку. А я ще називаю її українською текілою». Смак в української текіли виявився напрочуд паскудним - втім, як і в мексиканського оригіналу. Життя нам врятували тільки житній хліб зі згаданими уже шкварками. Світ навкруги одразу став кольоровішим, як воно завжди буває в процесі екстремальних випробувань.

Після того як на салі підсмажилися овочі, ми їли і їх, запиваючи виноградною. Наступною до казана відправилася качка. «Качка, друзі мої, - це похідна свинина. Не поступається їй споживністю, але завжди може бути впольована в дорозі, а значить не займає місця на возі». Підсмажені до хрускоту качині крила дуже пасували до сливової. І нарешті пшоно увінчало складну кулінарну процедуру. Куліш кипів у казані, а на столі вже урочисто чекала карафка з абрикосовою.

Попри кількість випитого, я майже не відчував хмілю - ну хіба що від поглядів Галушки. Абрикосова пахкотіла, неначе квітучий сад навесні. А куліш, розкладений у грубі глиняні миски, виявився неймовірно смачним, навіть попри те, що кожну складову окремо я вже добряче розпробував. Гармонія, виявляється, здатна утворювати нові сутності!

Немовби на підтвердження цього висновку пан Омелян виніс із хати бандуру і вмостився на призьбі. Могутні, мов у коваля, руки жваво пробіглися тонкими струнами. Усі ми в школі вчилися грати на бандурі, але репертуар господаря мене щиро здивував. Зі свого інструмента він примудрявся видобувати не тільки мелодійні українські переливи, а й джазові дисонанси Рея Чарльза і навіть синкопи та гостре стакато Джоплінівських регтаймів. «Це називається академічним виконанням», - пожартував я, маючи на увазі наукове звання музики. Мою репліку було сприйнято прихильно, навіть із легкою посмішкою.

«А тепер я зіграю вам шотландську музику», - оголосив господар. Він приглушив струни, взяв коротку паузу, зосереджуючись, і заграв. Я одразу впізнав мелодію - «Їхав козак за Дунай», українська народна пісня. Ніяка вона не шотландська. Однак я не став поспішати із оприлюдненням таких своїх висновків, тим більше, що деякі акценти мелодії було переставлено, і через це вона звучала дещо незвично. Старий щось замислив - це точно.

«А от, скажіть мені, молоді та освічені, - запитав Майборода, розливши ще по чарці. - Хто ще у Європі носив зачіски, схожі на наші оселедці?» Галушка хитро посміхалася - певно знала усі дідові загадки.

«Шотладці?» - здогадався я.

«Правильно», - підтвердив академік, і ми одразу випили за таку мою здогадку.

«І національні кольори у шотландців подібні - білий та блакитний, - продовжив господар. - І самоназва у них - скоти, а у наших пращурів - скити. І це не дивно. Знаєте чому? Шотландці офіційно ведуть свій рід від ватаги найманців, які колись служили в Єгипті, а потім вкрали місцеву принцесу та втекли на острів. А хто, скажіть мені, наймався вояками до фараонів і при цьому носив оселедці?»

«Наші», - знову зметикував я.

«Молодець, - підтвердив академік. - Ну, а до всього я сам з діда-прадіда шотландський герцог».

«Та ну?»

«Отож-бо. Я Майборода, а вони - Мальборо. Хіба не один біс?»

Ми весело розреготалися. У компанії із зіркою світової науки було напрочуд затишно.

Потім старий заграв танцювальних, а ми з Галушкою стрибали гопки на зеленому смарагдовому газоні…

- Хлопче, ти що, заснув? - неначе з підземелля пролунав густий бас.

- Га? - схаменувся я.

Переді мною, немовби матеріалізувавшись зі спогадів, стояв Омелян Майборода власною персоною. Тільки без бандури і в піджаку. А навкруги замість зеленого подвір’я була сувора приймальня Генерального писаря. Виявляється, я настільки поринув у спогади, що втратив відчуття реальності.