Слава ЗСУ!

Професор Гнучкошиєнков доручив мені особисто проконтролювати кожен закапелок, щоб ніде не залишилося пилюки. І я скористався нагодою, аби підготувати один немудрящий фокус із мікроскопом. Люблю спецефекти, чого вже там брехати.

- Ну як? - поцікавився шеф, коли я зайшов до кабінету.

- Блищить, як у кота очі.

- Ну, то й добре.

- Миколо Васильовичу, - я стишив голос до змовницького, - а може, все-таки заразом і у вас в кабінеті трохи… цеє? Люди сповнені ентузіазму.

Він відклав ручку:

- Я тебе не розумію, Мамаю. Ти що, баба? Це вони схиблені на прибиранні.

- Ні, ну все-таки делегація.

- Делегації приходять і йдуть собі. А я після такого прибирання місяць не зможу працювати. Ти зрозумій, у мене робота творча, тут кожна дрібниця важить. Тільки-но справа зсунулася, і ти хочеш усе зіпсувати? Ти музу мені злякаєш, розумієш?

Я подумав, що коли муза не злякалася того гармидеру, що панував навколо, то чистоти вона не злякається й поготів, але не став наполягати. А натомість поцікавився:

- Миколо Васильовичу, а ви не хочете прогулятися до лісу?

Він подивився на мене, наче на божевільного.

- До лісу? Ти що, не знаєш умов мого утримання? До речі, так само як і твого.

- Знаю, а все-таки. Мені здається, сьогодні вам не відмовлять.

У професорових очах нічого не прояснилося. Ні, все-таки науковці бувають напрочуд тупими, коли йдеться про звичайні життєві речі.

- Чого це не відмовлять?

- Господи! Делегація! Із-за кордону. Якщо хтось із них запропонує разом з вами проїхатися на плантацію, невже їм заперечать?

Він закліпав очима.

- Ні, ну якщо запропонує…

- Запропонує-запропонує. Це я беру на себе. Тільки одна умова.

- Яка?

- Ви візьмете мене із собою. Гаразд? Професоре! Це остання можливість. Скоро почнеться зима і ви самі не захочете нікуди виходити, навіть якщо покличуть. Кажуть, взимку тут холодно.

- Холодно, - погодився він.

І на мою умову теж погодився, хоч насправді нічого не зрозумів. Ну, то йому й не треба.

Появі делегації в нашому коридорі передував візит захеканого вологодського конвоїра, земляка професорової жінки.

- Слухать сюди, - сказав він. - Коли іноземці зайдуть, щоб ніхто з місця не скакав, а сиділи, як миші, тіпа працюєте. І якщо там шось - ви вільні люди, вам все подобається. Кому не ясно?

- Ясно! - хором відгукнулися вільні люди.

- Порву, як мавпа газету, - невідомо кому пообіцяв вологодський і ушився.

- Ну, з Богом, - перехрестився Микола Васильович і став на порозі, аби особисто зустріти іноземних гостей.

Я сів на своє заздалегідь обране робоче місце і низько нахилив голову. Іще не вистачало, аби хтось із них мене впізнав. Усьому свій час.

Стінка стерилізатора була вигнутою, тому люди виглядали в ньому трошки вагітними. От вони, мої давні друзі. Марек Володиєвський у знайомому пожмаканому костюмі та Ліон Родимчик, здається, знову з пітою в зубах. Цікаво, він її привіз із собою чи тут десь видурив?

- Ласкаво просимо! - наш шеф зігнув спину якоюсь незрозумілою літерою, всіляко демонструючи, що радий служити дорогим гостям.

Капітан Аксінья у круглому боці стерилізатора виглядала зовсім кумедно, тим більше що задля конспірації звичайну форму на ній замінила доволі легковажна сукня в горошок. Ти ба! У такому вигляді її навіть не злякаєшся по-справжньому.

Поки йшли загальні розмови, я тихо сидів у кутку, не озираючись навіть тоді, коли вся банда зупинилася просто за моєю спиною.

- Бардзо добже, - кивав головою пан Марек, тим часом як адон Ліон лише скептично кривив губи.

Усе нормально, кожен у своєму репертуарі. Цікаво, під яким приводом їх заманили сюди? Обом кедрові горіхи цікаві приблизно так само, як мені - марсіанський пил.

- Професоре, покажіть нашим гостям етапи обробки сировини, - попрохала капітан Аксінья голосом, близьким до нормального. Ти диви, може, коли хоче, а точніше, коли мусить.

На цій фазі починався мій вихід. Просто як у театрі. Порахувати в голові до п’яти, аби заспокоїтися - і на сцену.

Тримаючись спиною до публіки, я просунувся до мікроскопа і спритно вставив туди скельце з препаратом.

- Отак, шановні, виглядає кедрова олія після першого етапу ферментації, - професор зазирнув в окуляр, потім протер його носовичком і запропонував подивитися гостям.

Під прикриттям його халату я жестом завзятого престидижитатора додав до препарату одне тонесеньке скельце та підкрутив фокус.

Пан Марек відхекався, немовби збирався пірнати, і поважливо нахилився до мікроскопа. Він наморщив чоло придивляючись і раптом видихнув: