Слава ЗСУ!

- А ви скажіть дуже просто: «Мій асистент поїде зі мною».

- Що, прямо так і сказати?

- Так і кажіть. Матері ж її ви не боялися?

- Ні, - не зовсім впевнено підтвердив професор.

- От бачите. А це ваша донька, і вона повинна вас слухатися.

- Да? - чи то спитав, чи то погодився він.

- Уперед! - я підштовхнув його до дверей.

Часу було обмаль.

Сподіватися на ораторське мистецтво старого було б ризиковано, а тому я, скориставшись розосередженістю загальної уваги, промовив з-поза його спини:

- Асистент поїде з нами.

Я сказав це професорським голосом - слава Богу, тембр був не надто складний, а тому єдиним здивованим моїми словами виявився сам професор. Він озирнувся, наче не розуміючи, у чім справа, але Аксінья вже улесливо кивала:

- Ну зрозуміло, професоре. Як скажете.

З цієї відповіді старий здивувався ще більше, і, мабуть, через те нічого мені не сказав. Я тримався позаду, аби не бути передчасно впізнаним, і останнім з делегації вийшов до коридору, торуючи собі шлях до свободи. Відчуття підсилювали кроки двох вертухаїв за моєю спиною. Отак от іноді пожалкуєш, що народився у вільній країні. Живеш і не знаєш, якою цінністю володієш від самого народження. Свобода!

Повітряний транспортер наповнився майже вщерть - двоє іноземців, тобто Марек з Ліоном, капітан Аксінья, ми з професором і двоє вологодських вертухаїв - як пояснила Аксінья, для захисту від ведмедів. Відповідно до призначення хлопці були озброєні бластерами, які здатні спопелити ведмедя до останньої шерстинки разом із п’ятьма гектарами лісу. Серйозні хлопці, нема чого сказати.

Постать нашого пілота здалася мені знайомою. Альоша! Точно. Ти диви, яку стрімку кар’єру зробив цей хлопець - із простого шишкаря, а за сумісництвом стукача, аж у персональні водії. Здібний, падло.

Я забився на саму корму, аби не мозолити нікому очей, але помітив, як коситься в мій бік спостережливий Родимчик. Або впізнав, або просто щось запідозрив. Ну то пусте, аби мовчав.

Хто не бачив сибірського лісу восени, той багато втратив. Неодмінно увімкніть пейзажний стереоканал та подивіться. Але найкраще в сибірському лісі - це коли він далеко в Сибіру, а ти вдома біля телевізора. Мені вже можете повірити.

Після півгодинного перельоту ми опинилися на галявині між велетенських кедрів. Ну просто таких самих, як ті, що колись похрестили мене в шишкарі. Якби вмів плакати, мабуть, змахнув би скупу сльозу. Я останнім вискочив із транспортера і продовжував триматися за спинами делегації. За мною були тільки конвоїри, чи то пак охоронці.

Іноземні гості зупинилися, вражені величчю і неосяжністю пейзажу. Вони явно нічого схожого не бачили. Професор Гнучкошиєнков теж був вражений, бо умови утримання не передбачали прогулянок на природі. Воно і правильно - всі науковці трохи відлюдники. Ні, це поганий жарт, жорстокий. Втім, мене могли виправдати жорстокі умови цього краю.

- А де шишки? - спитав адон Родимчик, задерши голову так, що ризикував зламати собі карк.

- На дереві, - голосом завзятого гіда пояснила капітан Аксінья.

Гості поставали навшпиньки, немовби в такий спосіб могли краще роздивитися. Конвоїри позаду пересміювалися поміж собою. Єдиний, хто не гаяв часу - це я. Швиденько ковзнув оком до верхівки дерева. Здорова штука, шишок там, мабуть, доволі. Тоді прикинув кут, оцінив висоту. Взяв поправку на звуження. Велика точність зараз навряд чи була потрібна, але я звик робити все ґрунтовно. Обчислив довжину резонансної хвилі, тоді видобув частоту. Теорія вчить нас, що частота впливу може бути зворотно пропорційною лямбда на два. Давно я не тренувався, цікаво, чи не втратив навичок.

- А як їх звідти діставати, хіба гелікоптером? - спитав недовірливий Ліон.

І тут я рвонув з місця вперед.

- Зараз покажу! - заволав я і стрибнув угору, б’ючи ногами у віковічний стовбур.

У теорії бойового гопаку цей удар має назву «потрійний копняк з вихилясом». Колись давно його в нас позичили бразильці для своєї боротьби капоейро. Головна складність у моєму випадку полягала в тому, що завдаючи три удари почергово, я мав трапити в резонансну частоту кедра. Чи це вдалося, я не побачив, бо одразу впав на землю і відкотився вбік, закриваючи голову завбачливо вкраденою в лабораторії куфайкою. А наступної миті відчув, що резонанс є. Зверху на нас полився дощ, навіть водоспад із велетенських шишок, кожна завбільшки з кулак. Уявіть собі, що вам на голову висипали відро стусанів, і ви відчуєте те, що відчули члени нашої поважної делегації. Буквально за секунду вони попадали на землю, неначе підкошені, і тільки конвоїри, що згідно правил трималися трохи осторонь, не постраждали. Зате як вони реготали! Мій вчинок, мабуть, увійде до золотої колекції місцевих жартів. Вертухаї просто за животи хапалися від сміху, і тому мені не важко було підвівшись, навішати їм стусанів за компанію, для рівного рахунку. Порівняно з рештою їм перепало дещо менше за кількістю, проте значно сильніше за якістю. І це на загал відповідає принципу справедливості, бо чи не за справедливість ми всі тут боремось, скажіть, будь ласка?