Слава ЗСУ!

Я озирнувся навкруги - за кермом транспортера скоцюрблена постать. Ага, давній знайомий, слава Богу, не встиг накивати п’ятами разом із засобом пересування.

- Альошо! - лагідно покликав я.

- Не підходь, чуєш, бо зараз злечу!

- Не злетиш, хлопче, не злетиш, - задля переконливості я демонстративно клацнув запобіжниками бластерів, які забрав у охоронців, одного у правій руці, другого - у лівій.

Для того аби спопелити транспортер разом із пілотом, звичайно, вистачило б і одного, але моя задача була якраз протилежною - транспортер потрібен неушкодженим, тому клацання мало скоріш психологічну мету.

- Все одно помирати… - не зовсім впевнено гукнув він, визираючи з кабіни.

- Ні, хлопчику, не треба помирати. Треба спокійно вийти на землю, відійти від машини і закласти руки за спину. Давай, спробуй!

- Ти мене все одно вб’єш, - чи то констатував, чи то перепитав Альоша.

- Не вб’ю, - сказав я щиро. - Стукачів убивати не можна, і знаєш, чому?

- Чому?

Розмовляючи, я потроху, гусячим кроком наближався до кабіни. Цей прийом старий як світ, але так само надійний.

- Тому що тоді КГБ буде вербувати нових стукачів, і можуть постраждати порядні люди. Зрозумів? А коли всі знають, що ти стукач, ти є практично нешкідливим, згоден?

Я не дочекався згоди або заперечення від Альоши, тому що оцінив, що підійшов досить близько до кабіни. Тут уже можна було атакувати, і кинувши бластери на землю, я трьома величезними стрибками дістався дверцят, а тоді ногами, немов корок з пляшки, вибив Альошу з-за керма.

Він скрикнув щось на зразок «не треба», але наступної миті вже покотився по землі, як курай у наших степах. За мить я опинився поруч із ним і підняв ногу для удару.

- Не треба, - благально прошепотів Альоша, але нас не вчили жаліти ворога, а тому один влучний удар вивів його просто до нірвани, принаймні на кілька найближчих годин.

Я притулився спиною до дверцят тепер уже мого трофейного транспортного засобу і оглянув поле бою. Що ми маємо в активі: два бластери у повному спорядженні, а до них сім тіл на землі. Точніше, троє - це відвертий пасив, вони мене абсолютно не цікавлять. Для спрощення мізансцени я хутко зв’язав руки Альоші та вертухаям їхніми ж пасками і вкинув тіла до шишкового контейнеру. Там їх завтра знайдуть. Принаймні мають знайти. Тепер до решти. Пана Марека та адона Ліона треба забрати із собою. По-перше, це врятує їх від кагебістської зони, а по-друге, вони мені потрібні для остаточного з’ясування, хто, власне, тут замовник, а хто виконавець, чорт забирай. Після такого висновку я переніc тіла зазначених панів до машини і якнайзручніше влаштував на сидіннях. Тепер до капітана Аксіньї. Її теж доведеться забрати. Влаштуємо очну ставку, хай одне на одного стукають. Щоб запобігти сюрпризам, я вирішив теж зв’язати їй руки, але як на гріх, не було чим. Рвати красиву синю сукню в горошок мені стало шкода, і тоді я вчинив не зовсім по-джентельменському, зате практично: просто задрав спідницю дівчині на голову і там зав’язав на вузол. Так колись в селах баби чинили, коли якась їм сильно допече. Зав’яжуть і пустять по селу. Тепер я оцінив, що це досить дотепно.

Отже, залишався професор. За великим рахунком він був не потрібен. Наукової користі - нуль, небезпеки - нуль. Скільки він там іще проваландається над розшифровкою, тим більше без пильного ока доньки? Але я людина сентиментальна, і мені стало жаль старого. Я уявив собі його тяжку долю, жінку з Вологди, самотність. Раніше хоч дочка поруч була, а тепер… Словом, взяв на себе гріх, порушив інструкцію та заніс професора до транспортера. У разі чого скажу, що він був аж надто близький до розшифровки - хто перевірить?

Тепер шлях мій лежав порівняно недалеко - до дружньої республіки Тива, спецслужби якої мали тісний контакт з УГС і могли переправити нас додому.

Додому!

Ну, і як тебе після всього цього не любити, Києве мій?

До ладу відіспатися після повернення не вдалося.

Лях, розібравшись із моїм вантажем, одразу зажадав зустрічі. Зрозуміло, що я не сподівався на медаль, але той розгром, що влаштував начальник, можна було порівняти хіба з розгромом війська князя Пожарського під Конотопом.

- Ти кого мені привіз? - він бігав своїм великим кабінетом і вимахував руками. Скажу чесно, такого Ляха я бачив вперше. - Ти розумієш, що наробив? Це ж кіднепінг! Нас же просто знищать у Брюсселі! З’їдять разом зі своєю капустою!

- Якою капустою?

- Брюссельською! Ти агент УГС чи терорист, чорт би тебе забрав?

- Я, чорт би мене забрав, агент, а це не кіднепінг, а навпаки - порятунок від кіднепінгу.