Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Розмір має значення

- Мамаю, щось із дідом?

У чому їй не відмовиш, так це в інтуїції. Якась нелюдська інтуїція. Жіноча, одне слово.

І я не витримав. Ну скажіть, а ви на моєму місці витримали б? Враховуючи, що доказів все одно немає, і враховуючи, що йдеться про світило української науки, а крім того, діда вашої коханої дівчини.

Наскільки міг стисло, я змалював Галушці стан речей, зрозуміло, без зайвих подробиць та без розголошення секретної інформації, а точніше, тієї частини інформації, що її можна було оминути в такій ситуації.

- Який жах! - підсумувала дівчина.

Я промовчав.

- І що ти з ним зробиш, заарештуєш?

Хотів би я сам знати відповідь на це питання. Заарештувати можна, проте це нічого не дасть, бо знов-таки, жодного доказу в нас немає, а здогад, хай би навіть геніальний, не може слугувати доказом у суді. Які ще варіанти? Взяти старого під ковпак? Слідкувати за кожним його рухом? Теж потрібні підстави. Одне слово, чортзна-що.

- Мамаю, - Галушка, вочевидь, втлумачила мою мовчанку по-своєму. - Ти повинен дати йому шанс.

- Який шанс? - ця розмова не мала жодного сенсу. Треба було терміново набирати Ляха.

- Шанс усе пояснити. Ти розумієш, Мамаю, це мій дід. І це академік Майборода! Він не міг цього зробити, розумієш?

Ще б пак! Я це розумів, як ніхто.

- Ти повинен піти до нього і все розповісти!

Як вам такі заявочки? Я подивився на дівчину, як на божевільну. Подивився й нічого не відповів.

- Ти повинен, Мамаю. Інакше… інакше… Словом, я сама піду і все йому розповім.

А оце вже був шантаж. За моє жито мене ж і бито. І правильно, не треба порушувати інструкції і вибовкувати службову інформацію кому попало.

- Я не хто попало, - жорстко сказала Галушка. Здається, останню фразу я вимовив вголос. - І це не шантаж. Це прохання дівчини, яку ти… до якої, одне слово, ти, як кажеш, ставишся трохи прихильно.

Удар нижче пояса. Попередження одному з бійців і п’ять хвилин на відновлення іншому. Втім, п’яти хвилин на відновлення мені цього разу не дали.

- Мамаю, ти мене любиш?

- Люблю, - відповів я приречено.


Академік Майборода саме обідав у своєму улюбленому ресторані «Запарижжя», який славився традиційною кухнею французької діаспори - запаризьких козаків. І я вирішив не псувати старому апетит. Хай би там що, а він має право спокійно поїсти. Галушка спочатку наполягала на негайній розмові, але потім отямилася і теж пожаліла діда. Тож ми сиділи на лаві під каштанами і скоса поглядали на вихід з ресторану. Складні розмови зі старими людьми краще вести на свіжому повітрі - тут і кисню більше, і взагалі життя сприймається інакше.

- Може, ти поїдеш собі? - запитав я Галушку, бо мені здавалося, що на нас чекає суто чоловіча розмова.

- Ні, хай подивиться мені в очі. Хай спробує пояснити, як він додумався до такого, як тільки посмів!

Вона стала несподівано агресивною. Якщо на яхті розмова точилася навколо можливих доказів та пошуку виправдань, то тепер Галушка жадала крові. Вона палала гнівом науковця і обуренням української дівчини.

- Ні, ти скажи мені, як він міг, га?!

Є запитання, на які краще не відповідати, і я відмовчувався, подумки намагаючись сконструювати розмову. З чого почати? Здалеку? Дати йому можливість самому зізнатися? А чи то просто випалити в лоба, мовляв, мені все відомо. Звичайно, у будь-якому іншому випадку я вдався б до другого способу. Психологічний тиск - це основа мистецтва допиту. Але тут ішлося про рідного дідуся дівчини, до якої я, як вона вірно помітила, ставлюся прихильно, і навіть дуже прихильно. Словом, все це було суцільним порушенням інструкції, і найменшим наслідком для мене було б ганебне вигнання з лав УГС із правом працювати десь у місцевому відділку Укрполу на посаді прибиральника.

Тим часом двері ресторану «Запарижжя» прочинилися і на порозі з’явився сам академік Майборода. Він по-старовинному розкланявся зі своїм компаньйоном по обіду і неквапом рушив у наш бік. Я відчув, що коліна мої зрадливо затремтіли. Наближалася вирішальна мить. З чого ж почати? Напевно, краще здалеку. Старому треба дати шанс. А сам академік тим часом підвів голову і побачив нас на лаві у позі відмінників, котрі першими розв’язали задачу - спина трошки вперед, руки тремтять, ноги навшпиньки, готові за найменшим знаком підкинути тіло вгору.

- Галушко? - здивувався він. - І ви, хлопче? - потім мудро посміхнувся: - Гуляєте під час робочого дня? Не бійтеся, я нікому не скажу.

У цю мить Галушка не витримала і вистрибнула вперед, як корок від шампанського. Я не встиг її зупинити, ба навіть як слід зреагувати.

Попередня
-= 96 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!