Слава ЗСУ!

Грицько Половинка дивився на Семуа закоханими, сяючими очима. І Котька подумав: «Як йому, мабуть, хотілося бути на цьому концерті! Відчувати гордість за свого такого незвичайного обдарованого дядька, та й просто подивитися на його фокуси. Ну й що, що це рідний дядько, він живе окремо від нього і не щодня бачить, як той виступає... І все-таки побіг ловити козу, щоб баба і Чайник могли подивитися фокуси».

Ця думка схвилювала Котьку.

І раптом він зрозумів, що мужність, хоробрість, відвага, про які так багато він думав,— це, звичайно, прекрасні якості, якості, без яких справжньої людини бути не може. Але все-таки... це не найголовніше. Вовк теж хоробрий. А орел відважний. А мангуст (отой, що, пам'ятаєш, бореться зі змією) — мужній... Найголовніше все-таки в людині — це л ю д я н і с т ь. Те, що відрізняє її від усіх інших живих істот на Землі. А людяність — це дуже велике, містке поняття. Це і доброта, і чуйність, і благородство, і самопожертва... і, головне, розуміння... Розуміння, що ти людина і мусиш завжди чинити, як людина (хоч тобі часом це нелегко, неприємно й не хочеться).

І от сидять Чайник і Петякантроп. Роти від захоплення пороззявляли, очі горять цікавістю... Про все на світі забули- Про все, крім власної насолоди й радості... І хоч сказали вони бабі й Семуа, що вже все зрозуміли, але насправді розуміють вони ще далеко не все. І правду казала баба — дуже й дуже їм ще треба готуватися до запуску на Землю, щоб стати справжніми людьми, гідними цього слова жителями планети.

І не тільки їм треба готуватися; може, і йому, Котьці, теж...

А от цей маленький, щуплявий Грицько Половинка, в окулярах і з мокрим відстовбурченим чубчиком, Грицько

Половинка, який так кумедно сміється, прикривши рота долонею, все розуміє. І йому не треба готуватися. Він на Землі.

От!..

РОЗДІЛ XVII, останній, заключний, дія якого відбувається вже у Києві, в школі, першого вересня

і Літо...

Здається, завжди таке довге-довге, аж цілих три місяці.

А мине, обернешся назад — мов одии сонячний день. Мельк — і иема! Тільки солодко щемлять спогади про живе тепло не одягненої асфальтом землі під босимн ногами, про терпкуватий смак якихось лісових ягід, зірваних губами просто з куща, про миттєвий синьоокий погляд незнайомої дівчинки на борту швидкої «Ракети»...

...У них в класі вже виробилася традиція — першого вересня приходити на півгодини раніше, щоб встигнути до урочистої лінійки, до першого дзвоника, поділитися враженнями.

Коли Котька прибіг (він трохи припізнився, бо мама не змогла вчасно випрасувати сорочку), всі вже юрмилися на звичному місці — біля каштана при вході на спортмайданчик.

У центрі, як завжди, стояв Ігор Дмитруха.

Спасокукоцький і Кукуєвицький, захлинаючись і перебиваючи один одного, розказували про свої пригоди у піонерському таборі «Гіуща-Водиця».

Та як воии ие захлиналися, пригод вистачило ненадовго. РЬзказавши, як вони кидалися перед сном подушками, як одного разу випили за обідом весь дівчачий компот і як героїчно викрутили в туалеті лампочку, Спасокукоцький і Кукуєвицький замовкли.

Слово забрав Валера Галушкинський. Вій розказав, як з батьками їздив машиною (у Валериних батьків був «Москвич») на Закарпаття. Поїздка була надзвичайно цікава, але, крім того, що весь час то «сідали» скати, то відмовляв мотор, Валера чомусь нічого згадати ие зміг.

Вітасик Дячеико був на Київському морі. Купався і загоряв.

Галочка Білан і Свєточка Черненко теж були на Київському морі. Теж купалися і загоряли.

Ляля Іванова була в санаторії.

Льоня Монькіи і Ярик Божко теж були в санаторії.

Макароніна не була ніде. Вони одержували квартиру в новому будинку і робили ремонт.

Між іншим, Ігор Дмитруха одержав нову квартиру у тому ж будинку. І через це також нікуди не їздив, ціле літо був у Києві. Розказувати йому було нічого.

Котька аж смикався від нетерплячки. Так йому хотілося розповісти про себе, про свої пригоди. Таких пригод ніхто не пережив. Це вже було ясно. Ніхто!..

Скориставшися першою можливістю, коли на мить запанувала тиша, Котька нарешті одважився, набрав повні груди повітря й видихнув:

А я...

Та Ігор Дмитруха раптом різко перебив його і, обернувшись до Тюті, спитав:

А ти, Тютю, чого мовчиш? Ану розкажи про свої подвиги! А то вони і слова тобі сказати не дають. Га-ла-ла!.. Га-ла-ла!.. Ану розказуй, не скромничай!

Тютя спалахнув, як світлофор, червоним світлом: - Ай!.. Які там подвиги! Ніяких подвигів...

Але від Ігоря Дмитрухи не так легко було відчепитися: