Слава ЗСУ!

Його чекали вже давно.

Академік обіцяв приїхати ще торік, але то симпозіум у Парижі, то конференція в Лондоні, то з'їзд у Софії ніяк не давали змогн викроїти день-два для відвідин рідних місць. Нарешті позавчора директор школи Лев Парамонович одержав телеграму: «П'ятницю буду».

І от...

Посеред шкільного подвір'я перед парадним шкільним входом красувалася величезна дивовижна клумба, гордість усієї школи.

То була не просто клумба. То була клумба — виставка рослин і квітів, занесених до Червоної книги УРСР. Починаючи з ранньої весни юннатн школи, члени «Зеленого патру- лн», під керівництвом вчительки біології Зїиаїди Семенівнн висаджували тут і доглядали квіти. Біля кожної квітки стояла табличка з коротенькою довідкою: де росте, коли цвіте, чнм цінна. І форма клумби була незвична — в центрі її громадилася штучна скеля з каміння, на якій висаджували гірські квіти,— так звана «альпійська гірка».

Ранньої весни на цій дивовижній клумбі зацвітали проліски, крокуси, сон. Потім розпускалися інші — на табличках можна було прочитати такі незвичні назви, як «калофака волзька», «астрагал», «шнверекія подільська» (біля назви цієї квітки була приписка: «релікт третинного часу») і тому подібне.

Змінюючи одна одну, ці рідкісні рослини квітували аж до глибокої осені, коли зацвітав ніжний блідо-бузковнй пізньоцвіт осінній, дуже корисна лікарська рослина.

Спеціально для кожної квітки готували окремий грунт, який інколи привозили з того місця, де квітка росла, або, як це називалося по-науковому, з її ареалу.

З літніх канікул кожен юннат намагався привезти для «альпійської гірки» щось цікаве — чи то насіння, чн розсаду, а то й цілком дорослу рослину у вазоні. Деякі одразу ж висаджували у грунт, деякі так у вазонах і ставили — ті, що реагують на негоду, бояться холоду (щоб можна було негайно занести у приміщення).

Але зараз вересень, теплінь, майже літо. Наші герої ще навіть не зовсім звикли до того, що вони вже в шостому," а не в п'ятому.

[ «альпійська гірка» була у самісінькому розквіті своєї неповторної краси. Особливо милував око високий кущ так званої штамбової тронндн, яким вивершувалася «альпійська гірка».

І от учора вночі хтось нещадно обламав троянди, витолочив, потоптав квіти, розвалив, повивертав каміння з «альпійської гірки».

У безмовному розпачі завмерли вранці у дворі і учні, і вчителі.

Хто ще підходив, вражений незвичною гнітючою тишею, і собі тихенько зойкав, побачивши, і теж завмирав приголомшено.

Вся школа знала, що «альпійська гірка» вперше з'явилася на шкільному подвір'ї у ті далекі повоєнні часи, коли вчився тут Вітя Іваницькнй, майбутній академік, і що він був одним з тих, хто створював її тоді.

Лев Парамонович — високий кремезний чоловік з густнмн кошлатими бровами. Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсмілнвіші одчайдухи- десятикласннки опускали голови.

Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало.

Говорила завжди завуч Фаїна Панасівна.

От і зараз...

— Ганьба! — каже вона.— Це могла зробити тільки дуже зла й жорстока людина, яка не має ні серця, ні совісті, ні сорому... Ну як тепер Лев Парамонович дивитиметься у вічі академіку? Як?! І всі ми як дивитимемося?..

Безсовісний шкідливий елемент! — кидає ставна волоока вчителька хімії Кира Андріївна.

Як так можна було?! Як?! Не уявляю! — иа очах вчительки української мови й літератури рудокосої красуні Маргарнти Михайлівни блищать сльози.

Більше з учителів ніхто не сказав ні слова, але мовчання їхнє було красномовне.

Той, хто це зробив, звичайно, нікчемний боягуз,— веде далі Фаїна Панасівна.— І в нього, звісно, не стане духу признатися зараз у цьому. Але ми все одно дізнаємося! Все одно!

Вона кинула погляд у бік спортмайданчика, погляд блискавичний, але виразний.

Усі, як по команді, повернулися й глянули в той бік.

На спортмайданчику, біля смуги перешкод, осторонь від усіх стояли троє — відома на всю школу трійця з п'ятого, тепер уже шостого «Б»,— Довгий, Злюкін і Малявка.

Бувають бешкетники симпатичні, добродушні, незлостиві, витівки яких хоч і є порушенням дисципліни, але викликають швидше усмішку, ніж роздратування.

Про трійцю з шостого «Б», на жаль, так сказати було не можна.

Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко),— здоровенний, майже двометровий акселерат із соиннми очима і розпатланим чубом.

Злюкін (Казик Люкін) — середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий.