Слава ЗСУ!

Напакували три чемодани («Ох, не забути цього!.. Ох, не забути того!»). А їхали... Коли в Євпаторію їхалн, то й ночували, і чай у провідника двічі брали, і за вологу постіль лаялися. А тут... Сіли на «Ракету» — гуррр! — не встиг Котька і вітру всмак наковтатися, як тато вже загукав:

Он! Он! «Бережок»! Приїхали!..

На обривистому піщаному березі попід молодим сосновим ліском стояли вряд два- десятки однаковісіньких, новесеньких, здаля схожих на іграшкові, будиночків. Біля иих мура- шилися люди.

Але «Ракета» чомусь не спинилася, а, навіть не стишивши ходу, прогурчала повз «Бережок». Виявилося, пристань була вище кілометрів за три.

Нічого-нічого,— заспокоїв тато.— Там є наш моторний

човен. Спеціально для доставки на базу.

Але на пристані ніякого човна ие було.

.— Гм,— сказала мама і подивилася на тата.

Гм,— сказав тато і одвернувся.— Ну, нічого-нічого, тут зовсім близько.

Тато бадьоро вхопив два великих чемодани. Мама, зітхнути, взяла маленький чемодан і сумку. Котька, засміявшись, поцупив вудочки і «авоську» з харчами. І вони пішли.

Котьці навіть сподобалося це — починались пригоди.

Котька йшов і співав:

— Хорошо живет .на свете Винни-Пухі Оттого поет он зти песии вслух...

Мама йшла і кректала.

Тато йшов і мовчав.

Потім мама замовкла, а тато почав кректати.

А Котька співав:

— Хай завжди буде мама!

Хай завжди буде тато!

Хай завжди буде-буде,

Буде «Бе-бер&жок»!..

■— Замовкни! — роздратовано сказала мама.

Ху-у!..— сказав тато і гупнув чемодани на землю.— Трошки одпочинемо.

От-от,— сказала мама.— Я вже бачу, який тут буде відпочинок!.. В Євпаторії хоч таксі взяти можна.

Тато мовчав, тільки хекав.

Одхекавшись, вони пішли далі.

На дорозі трапилася невеличка річечка, що впадала у Десну. Через річечку було перекинуто кладку — дві вузькі дошкн на кілках. Дошки вгиналися й пружинили під ногами.

Тато, балансуючи, по одному переніс спершу свої чемодани, потім мамині чемодан і сумку. Котька, радісно гогокаючи, перебіг кладку бігом.

Мама поставила иа кладку ногу, попробувала і рішуче сказала:

Я не піду!

Та ти що, Заїнько! — сказав тато.— Тут же нічого переходити. Та навіть якщо й впадеш, тут же глибина —- горобцю по коліна. Не бійся, Заїнько!

Я не піду! — вперто мовила мама.

Ну, гаразд. Я тебе переведу. Давай руку!

Тато взяв маму за руку, і вони обережно почали сунутися кладкою.

Тато в Котьки був мужчина високий і не худий. Та й мама була нічогенька,— як то кажуть, при тілі.

Під їхньою спільною вагою дошки почали сильно вгинатися й скрипіти.

А .коли тато з мамою були вже посередині, мама хитнулася. Тато хотів її підтримати й теж хитнувся. І...

Ой! — скрикнула мама, але кричати вже було пізно.

Дошки гойднулися, спружинили, і тато з мамою, як ото

трималися за рукн, так, тримаючись за руки, підлетіли трохи вгору, мов акробати в цирку, і... шубовснули в воду.

Такого ляску Котька зроду ие чув. Так ляснуло, що иа півкілометра усі жаби повискакували з води. Тисячі бризок фонтаном злетіли в небо, і вода вихлюпнулася аж иа береги.

Річечка в цьому місці таки була мілка — завглибшки пів- метра не більше. Тато з мамою «приводнилися» навсидячки і першу мить так і сиділи рядочком, тримаючись за руки, по пояс у воді—тато у світлому чесучевому костюмі, мама у квітчастому модному платті й крислатому білому капелюшку.

Це було так кумедно, що Котька вхопився за живіт і зайшовся реготом. Він так реготав, так захлинався, так підскакував, тримаючись за живіт, що трохи сам ие впав у річку.

Тато з мамою якусь хвилю ошелешено перезиралися — не знали, чи гніватися їм, чи сміятися. Потім, мабуть, вирішивши, що розумніше сміятися, зареготали й собі.

Добре, що в чемоданах було все, що треба, і тато з мамою, вибравшись з води, тут же у кущах почали перевдягатися.

Котька не міг заспокоїтись і продовжував реготати, верещати і ойкати.

Тато з мамою спершу жваво його підтримували, потім примовкли, і, мабуть, Котька, захопившись, чогось не врахував, бо кінчилося тим, що мама ляснула його по зашийку і сказала:

Годі! Знайшов собі посміховисько — рідних батьків! Годі! Ну!..

Отака-то правда на світі у тих дорослих!

Та навіть несправедливий мамин потиличник не міг зіпсувати піднесеного Котьчииого настрою.

І коли вонн рушили далі, Котька бадьоро заспівав:

— Каждому, каждому В лучшее верится, Катится, катится Голубой вагон.