Слава ЗСУ!

- Мені вистачить навіть менше часу. – весело сказала Марія, прибираючи брудний посуд зі стола в раковину. – Можеш іти, я сама приберу.

- Ні, ти сама сказала, що цей день буде незапланованим подарунком до твого Дня Народження. Йди збирайся. – він підійшов до неї й палко поцілував.

Рука стискала її сідниці.

***

Машина мчала вулицями Вітряного. Мертве листя покривали своїми тілами асфальт ховаючи його недоліки й глибокі зморшки. Дощ і вітер – кепські хірурги. З дерев злітала шкіра, обривалось м\'ясо й залишались лише кострубаті кістки в яких заплутувалися проміння сонця. Автомобіль наближався до цвинтара.

Міське кладовище знаходилось за 13 кілометрів від будинку матері Марії. Це був старовинний цвинтар з своєю історією і легендами. Збереглися навіть могили перших поселенців. Один з них був Вогнедар. Всі боялись й поважали цього чоловіка, думаючи, що він чаклун. Не відомо чи це правда, але знахарством заробляв собі на життя. Його знання простягались від лісу до річки. Навіть небо відкривало свою браму для очей Вогнедара. Подейкують він був язичником й поклонявся Дажбогу та й Чорнобога не цурався. Чоловік це мав кремезну статуру, а в руках водилась сила – справжній нащадок арійців. Сині очі палали добром і світлом. Однак на дні криниці його душі, хто зазирнув туди, бачили пітьму заковану в кайдани сили волі.

Дехто з мешканців бачив, як він приносив у жертву ягня своїм божествам. Від того часу лихі думки зміями розповзлись по землі, залазячи в будинки й у вуха людей. Вогнедара стали цуратись. Стежка до його будинку заросла полином, а знахарство людям замінила лікарня, котра відкрилась неподалік від головної площі молодого міста. Пожежа, яка спалахнула в лазареті забрала сотні життів. Підозра зразу впала на знахаря, адже всі боялись його розуму, приймаючи це за чаклунство. Забобони – найгірший порок людей.

Безпідставно стратили на торгівельній площі. Навіть ті, хто рік назад тяжко хворим приходив до знахаря за порятунком, кидали в нього гнилі овочі. Природа намагалась врятувати його. Хотіли спалити – так вогонь не опікав тіло, лиш лагідно приймав у свої обійми. Захотіли повісти – мотузка обірвалась, як терпіння мера міста. Лиш сталь меча подарувала смерть арійцю. Поховали його на кладовищі майже біля лісу. Хреста не поставили. Проте могила не забута в часах. Полин оберігає його сон, стоїть на стражі мов воїн світла.

Лікарню так і не відновили, а на її місці збудували готель, розплідник розпусти й гріха. Минали дні, тижні, місяці, роки після страти. Люд почав забувати про Вогнедара. Даремно вони забули про нього. Кожен має світлу й темну сторону. Не відому чому він вибрав пітьму. Легенда не говоре про це. Відомо лиш, як жителям міста у снах приходив його дух. Й на наступний день вони вмирали від нещасного випадку. Хтось втопився, інший згорів живцем. А інший впав красячи стіни свого будинку надпоровшись черевом на вила, які вчасно взялися де потрібно. Вітер смерті бушував з новою силою, вибираючи нові й нові жертви. Освячення могли священиком змогло на деякий час заспокоїти чорний вітер. Минуло три місяця й знову людські життя падали в круговерть подій на поталу псам потойбіччя. Місто втрачало свої фарби, перетворюючись на Богом забуту діру. Навіть повітря ставало густим від смороду жаху, який просочувався в людське єство. Вулиці пустіли. Лиш собак, не турбували справи грішників. Збиваючись у зграї, шукали собі поживи. Після того, як люди перестали часто виходити на вулиці, для них їжі ставало дедалі менше.