Слава ЗСУ!

— Так.

— А циферблати духовок усі позначені. Мені до душі середня, вона, схоже, гріє найрівніше, але ви користуйтеся якою захочете — а то й усіма трьома, якщо треба.

— У кожній можна приготувати такий обід, як по телевізору показують, — сказала Венді й непевно засміялася.

Геллоран розкотисто зареготав.

— Тоді вперед, якщо вам подобається. Список усього їстівного я залишив над раковиною. Бачите?

— Он він, мамо! — Денні приніс два аркуші паперу, густо пописані з обидвох боків.

— Молодець, — сказав Геллоран, забираючи в нього листки й куйовдячи Денні волосся. — Точно не хочеш поїхати зі мною у Флориду, малий? Навчитися готувати найсмачніших у тому райському краю креветок по-креольськи?

Затуливши рота обома руками, Денні загиготів і втік до батька.

— Схоже, ви, друзі, можете тут утрьох харчуватися цілий рік, — сказав Геллоран. — У нас є холодильна камера, рефрижератор, будь-які овочі — цілі мішки, і два холодильники. Ходімо, покажу.

Наступні десять хвилин Геллоран відкривав ящики й дверцята, виявляючи їжу в такій кількості, якої Венді колись жодного разу не бачила. Запаси їстівного приголомшили її, однак заспокоїли зовсім не настільки, як вона розраховувала: на гадку однаково спадала група Доннера. Ні, про людожерство Венді не думала (з такою безліччю продуктів їм дуже нескоро довелося б урізати свій раціон до вбогої плоті одне одного), але її знову заполонила справді серйозна думка: піде сніг, і годинна поїздка звідси в Сайдвіндер перетвориться на велику операцію. Вони, мов які-небудь казкові істоти, будуть сидіти тут, у величезному покинутому готелі, поїдати залишені їм припаси й слухати дужий і неприємний вітер, що обдуває завалені снігом карнизи. У Вермонті, коли Денні зламав руку,

(коли Джек зламав Денні руку)

вона набрала номер, записаний на невеликій картці, прикріпленій до апарата, і викликала бригаду «швидкої допомоги». Усього за десять хвилин ті приїхали до них додому. На тій же маленькій картці були й інші номери. За п’ять хвилин можна було викликати поліцію, а пожежні приїжджали навіть швидше, бо пожежна станція була всього за три будинки вбік і один — назад. Було кому подзвонити, якщо згасне світло, пропаде вода, зламається телевізор. Але що буде тут, якщо з Денні станеться напад, він втратить свідомість і вдавиться язиком?

(О Боже_у що за думки!)

А якщо почнеться пожежа? Якщо Джек звалиться в шахту ліфта й проломить собі череп? Якщо...

(Якщо ми чудово проведемо час, зараз же ПРИПИНИ це, Вінніфред!)

Спершу Геллоран відвів їх у рефрижератор, де подих перетворювався на смішні, довгі, схожі на повітряні кульки, хмарини. Здавалося, зима там уже настала.

Гамбургери у великих пластикових пакетах — по десять фунтів у кожному, дюжина пакетів; сорок цілих курчат звисали з гаків, рядком убитих у дерев’яні планки обшивки стін. Банки консервованої шинки стояли штабелями, як фішки для покеру. Під курчатами — десять шарів яловичини, десять — свинини й величезна бараняча нога.

— Любиш баранчиків, доко? — посміхаючись, запитав Геллоран.

— Дуже, — одразу ж відповів Денні. Баранчика він ще ніколи не пробував.

— Так я й знав. У холодні вечори немає нічого кращого від кількох добрячих шматків баранинки, та ще з м’ятним желе. М’ятне желе тут теж є. Баранина полегшує шлунок. Із цим сортом м’яса впоратися нелегко.

Джек за їхньою спиною із цікавістю запитав:

— Звідки ви знаєте, що ми звемо його «дока»?

Геллоран обернувся.

— Пардон?

— Денні. Ми іноді звемо його «дока». Як у мультфільмі про Баґза Банні.

— Так він просто викапаний док, чи не так? — Подивившись на Денні, Геллоран наморщив ніс, облизав губи й сказав: — Е-е-е, у чому справа, доко?

Денні захихикав, а тоді Геллоран дуже виразно щось

(справді не хочеш у Флориду, доко?)

сказав йому. Він розчув кожне слово. Ошелешений і трохи переляканий, Денні глянув на кухаря. Той серйозно підморгнув і знову зайнявся продуктами.

Венді перевела погляд із широкої, обтягнутої вовняною матерією спини на сина. У неї було неймовірно дивне почуття, що між ними щось відбулося — щось, чого вона зрозуміти не могла.

— Тут у вас дюжина упаковок сосисок, дюжина упаковок бекону, — говорив Геллоран. — Те ж саме зі свининою. У цьому ящику — двадцять фунтів масла.

— Справжнього масла? — запитав Джек.

— Клас А, номер перший.

— Я, здається, не пробував справжнього масла відтоді, як дитиною жив у Берліні, Нью-Гемпшир.

— Ну, тут вам його вистачить, поки олія ласощами не здасться, — сміючись сказав Геллоран. — А он там зберігається хліб — тридцять булок білого і двадцять — чорного. Ми в «Оверлуку» намагаємося підтримувати расову рівновагу, он воно як. Знаю, знаю, цього мало, але тут повно форм для випічки, а свіженьке завжди краще від розмороженого, що в будень, що у свята. Отут, унизу, риба. їжа для мізків, так, доко?