Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Сяйво

Геллоран опустив сумки на землю біля багажника бежевого «Плімут-Ф’юрі».

— Машина, звичайно, не бозна-яка, — довірчо повідомив він малому, — я її найняв, ось як. Моя Бессі — на іншому кінці Штатів. Ото машина, так машина. «Кадиллак» п’ятдесятого року, а як їде — суцільне задоволення! Класна штуковина... Тримаю її у Флориді, вона вже занадто стара, щоб лазити по горах. Тобі допомогти?

— Ні, сер, — сказав Денні. Останні десять або дванадцять кроків йому вдалося пронести сумку, не крекчучи. Із глибоким подихом полегшення він опустив її на землю.

— Молодець, — похвалив Геллоран. Діставши з кишені синього вовняного піджака велику зв’язку ключів, він відімкнув багажник і, піднімаючи речі, запитав: — Сяєш, малий? І так сильно, я таких ще не зустрічав. А мені в січні шістдесят стукнуло.

-Га?

— Тобі дещо дане, — сказав Геллоран, обертаючись до нього. — Щодо мене, я завжди називав це сяйвом. І бабця моя теж так казала. У неї теж це було. Коли я був хлопчаком, як ото ти, ми частенько сиділи на кухні й подовгу розмовляли, навіть рота не розкриваючи.

— Чесно?

Побачивши роззявленого рота Денні, його спраглий вираз обличчя, Геллоран із посмішкою сказав:

— Залазь-но, посидиш зі мною кілька хвилин у машині. Хочу поговорити з тобою. — Він зачинив багажник.

Венді Торренс із вестибюля «Оверлука» побачила, як її син лізе на пасажирське сидіння в машину Геллорана, а чорний кухар-велетень сідає за кермо. Відчувши гострий укол страху, вона відкрила було рота, щоб сказати Джекові: Геллоран не жартував щодо того, щоб відвезти його сина у Флориду, затівається викрадення... Але вони сиділи в машині — і нічого більше. Обриси голівки сина, уважно поверненої до великої голови Геллорана, були ледь помітні Венді. Але й з такої відстані вона впізнала позу: так син дивився телевізор, коли показували що-небудь особливо захоплююче, так він грався з батьком у «стару діву» або в дурнуватий криббідж9. Джек, який і далі роззирався в пошуках Уллмана, цього не помітив. Венді мовчала, нервово спостерігаючи за машиною Геллорана, й намагалася зрозуміти: про що ж може йти мова, якщо Денні так нахилив голову?

Геллоран у машині говорив:

— Якщо гадаєш, що ти один такий на світі, робиться неначебто самотньо, так?

Денні, якому іноді бувало не лише самотньо, але й страшно, кивнув.

— А інших ви не зустрічали, тільки мене? — запитав

він.

Геллоран розсміявся, хитаючи головою.

— Ні, хлопче, зустрічав. Але ти сяєш найдужче.

— Виходить, таких багато?

— Ні, — сказав Геллоран, — але час від часу на них натикаєшся. Повно людей, які сяють трішечки. І навіть не знають про це. Ось лише завжди приходять із квітами, коли їхні дружини погано себе почувають під час місячних, добре здають контрольні в школі, хоча підручника й до рук не брали, і варто їм зайти в кімнату, вони відразу відчувають, що почувають люди в ній. Таких я зустрічав людей п'ятдесят або шістдесят. Але всього людей дванадцять, включаючи й мою бабусю, знали, що вони сяють.

— Bay, — сказав Денні й задумався. Потім: — Ви знаєте Місіс Брент?

— Її? — презирливо перепитав Геллоран. — Вона не сяє, ні. Просто два-три рази за вечір відсилає назад свою вечерю.

— Я знаю, що вона не сяє, — серйозно сказав Денні. — А дядечка в сірій формі, що підганяє машини, знаєте?

— Майка? Звичайно, я знаю Майка. І що ж?

— Містере Геллоране, навіщо їй його штани?

— Малий, ти про що?

— Ну, коли вона на нього дивилася, то думала: ось би залізти в його штани, і я подумав, навіщо...

Більше він не сказав нічого. Геллоран закинув голову, і з його грудей вирвався затаєний там басовитий регіт, він пролунав у машині мов артилерійська канонада; такий регіт, що затряслися сидіння. Денні заскочено посміхнувся. Нарешті, то відновляючись, те стихаючи, буря вляглася. З нагрудної кишені Геллоран дістав велику шовкову носову хустку — начебто, здаючись, викинув білий прапор — і витер сльози, що лилися з очей.

— Хлопче, — сказав він, усе ще похрюкуючи, — тобі ще й десяти не виповниться, а ти вже довідаєшся все про рід людський. Тільки не знаю, заздрити тобі чи ні.

— Але Місіс Брент...

— Викинь її з голови, — сказав кухар. — І не думай запитати маму. Вона лише засмутиться, розумієш?

— Так, сер, — відповів Денні. Він добре це втямив. У минулому йому вже траплялося засмучувати маму подібним чином.

— Місіс Брент — просто брудна баба, у якої дещо свербить, ото й усе, що тобі треба знати. — Він задумливо подивився на Денні. — І добряче ти можеш поцілити, доко?


 9 Криббідж — картонна гра.

Попередня
-= 34 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.

Останній коментар

anonymous7538 06.07.2014

Але в самому творі не вистачало хорору.


anonymous7538 04.07.2014

Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.


anonymous10749 04.07.2014

:-)


Додати коментар