Слава ЗСУ!

До організаційної діяльності Сніжка Наполеон не виявляв жоднісінького інтересу, тверезо виходячи з того, що виховання підростаючого покоління — справа незрівнянно важливіша, ніж усе те, на що спроможні тварини вже зрілого віку. Цю свою тезу Наполеон геніально сформулював невдовзі після завершення сіножаті, коли Джессі та Блубелл розродилися дев’ятьма міцними цуценятами. Допіру вони перестали ссати, як Наполеон забрав їх від матерів, заявивши при цьому, що справу їхнього виховання бере особисто на себе. Того ж дня він помістив їх на горищі маєтку, куди потрапити можна було лише по драбині, яка стояла у коморі, і тримав у такій ізоляції, що невдовзі усі чотириногі хуторяни просто забули про їхнє існування.

Незабаром з’ясувалася й таємнича історія із зникненням молока. Свинота, як виявилося, щодня тишком-нишком домішувала його у свої корита — кому більше, кому менше.

Достигли й ранні яблука, і земля в саду була всіяна \ падалками. Тварини, природно, вважали, що їх буде розподілено між усіма членами громади порівну, та ба: одного дня із штаб-квартири надійшов категоричний наказ зібрати всі, до єдиної, падалки з землі й доставити їх якомога швидше до комори, виключно для свинячого вжитку. Дехто, звичайно, спробував ремствувати й нарікати, та марно — у цьому питанні свинота виявила цілковиту солідарність, тут навіть, Сніжок із Наполеоном були цілковито й одностайно «за»!

Щоправда, Крикунцеві було доручено дати всі необхідні пояснення.

— Так от, товариші! — вереснув він. — Сподіваюся, ніхто із вас не гадає, що, приймаючи таке відповідальне рішення, ми, свині, керувалися лише вузько егоїстичними міркуваннями і дбали передусім про власні свинячі привілеї! Бачу, таких тут немає, не буде і бути не може, а чому?! А тому, передусім, товариші, що, коли щиро по-тваринячи, то насправді переважна більшість із нас ізроду терпіти не можуть ні коров’ячого молока, ні, товариші, тих самих садових яблук-падалок, здебільшого червивих. От мене особисто від них нудить, ви розумієте, нудить і все: як же я можу спокійно їх споживати, себто їсти, ну як?! Єдина мета, якою ми, свинота, керувалися, закріплюючи броню на ці тимчасово дефіцитні продукти за собою, це, як ви, сподіваюся, розумієте, товариші, турбота про наше здоров’я. Бо наша наука крокує переможно вперед, і, згідно її найостанніших висновків, товариші, саме в молоці і яблуках містяться ті речовини, які конче необхідні для нормальної життєдіяльності кожної свині. Бо не треба забувати, товариші, що ми, свинота, то передусім тварини розумової праці. Саме на наших плечах, я сказав би, на наших мозкових півкулях, лежить уся відповідальність, як за організацію трудового процесу на нашій фермі, так і керування ним. День і ніч ми — і ніхто інший, товариші, — дбаємо лише про одне: про ваш колективний добробут. І якщо ми змушені пити парне молоко та їсти ці самі червиві падалки, що це лише заради вас, товариші! Ви уявляєте, що може статися, якщо ми, свині, виявимося неспроможними виконувати свої обов’язки?! На ферму одразу повернеться пан Джоунс! Так, так, Джоунс і його жінка одразу повернуться на ферму! І я особисто впевнений, товариші, — патетично вигукнув Крикунець, крутячи хвостиком і часто-часто блимаючи очицями, — що серед вас немає жодної душі, жодної, товариші, яка прагнула б повернення пана Джоунса! Бо й справді, якщо й існувало б хоч щось, у чому тварини були абсолютно впевнені, то це саме те, про що й казав Крикунець: жодна твариняча душа не хотіла повернення пана Джоунса. Глянувши на речі під таким кутом зору, всі присутні прикусили язика: аж надто очевидною була необхідність постійної, загальної турботи про здоров’я та добробут свиней. Тож без подальших дискусій було одностайно вирішено, що відтепер і надалі всі надої молока, як і всі зібрані падалки (допоки не визріє основний урожай (ітимуть виключно на харч свиноті.

Під осінь про події на Скотофермі вже гомоніла чи не вся округа. Щодня Сніжок та Наполеон направляли на сусідні ферми своїх агентів-голубів із секретною інструкцією вступати в контакти з тамтешніми тваринами, розповідати їм про історію Великого бунту й навчати гімну «До бидла Англії».

Тим часом пан Джоунс не просихав, а інакше кажучи, майже не вилазив із бару при шинку «Червоний лев» у Віллінгдоні, гірко плачучись кожному, хто тільки хотів його слухати, на жахливу несправедливість, яка випала на його долю, коли банда якихось нікчемних тварюк позбавила його усього майна і маєтку. Інші фермери, товариші по чарці, загалом співчували йому, але допомогти ніхто не поспішав, бо кожен передусім метикував, як би краще погріти руки на сусідовій біді. Треба сказати, що власники обох хуторів, які межували із Скотофермою, майже споконвіку ворогували між собою. Один з хуторів, що звався Лисячий гай, становив велику й занедбану старосвітську садибу, майже суціль порослу верболозом, із виснаженими пасовиськами, обнесеними дірявими огорожами. Тамтешній господар, гладкий Пілкінгтон, був безтурботний нехлюй-джентльмен, який віддавав весь свій час полюванню й рибальству, в залежності від пори року. Другий хутір, що називався Вовче поле, був значно менший за площею, зате куди краще впорядкований. Хазяйнував там такий собі рудий Фридерик, чолов’яга грубий і лихий, котрий тільки те й робив, що з кимось судився; про нього казали, що він і з рідного батька три шкури здере. Ці двоє так люто ненавиділи один одного, що їм годі було дійти хоч будь-якої згоди між собою, бодай, здавалося б, і заради спільних інтересів.