Слава ЗСУ!

Люди тріумфально загукали. Вирішивши, що противник дає драла, вони в свою чергу розстроїли свої лави й кинулися в безладне переслідування. Та саме на це й розраховував Сніжок! Допіру люди опинилися у дворі, як взвод коней, взвод корів і цілий ударний батальйон свиноти, що доти лежав у засідці за корівнею, зненацька вдарили по ворогові з тилу, відрізавши шлях до відступу. З криком «Товариші, вперед!» сам Сніжок кинувся на пана Джоунса, який при його наближенні підняв свою рушницю й вистрелив із обох стволів, майже впритул. Кілька шротин проорали криваві борозни на Сніжковій спині, позаду впала трупом одна невинна овечка. Не втрачаючи ні секунди на роздуми, Сніжок кинув усі десять пудів своєї туші прямо під ноги Джоунсу. Рушниця вилетіла з його рук, а сам він повалився на купу гною. Та треба було бачити, що виробляв на той час мерин Боксер: немов розлючений жеребець, він звівся дибки, завдаючи туди і сюди могутніх ударів своїми величезними копитами, підкованими залізом. Уже першим ударом по черепу він умить вибив дух із молодого конюха із Лисячого гаю, і той замертво повалився в грязюку. Побачивши таке, решта нападників покидали "свої кийки й у паніці драпонули, впритул переслідувані тваринами, що гнали їх по всьому двору. Їх буцали, кололи, хвицяли, щипали, — дісталося всім. І не знайшлося такого мешканця Скотоферми, котрий не взяв би участі у цій оргії помсти, бодай і на свій лад та манір. Навіть кішка — і та зненацька скочила з даху на в’язи одного з пастухів, глибоко запустивши пазурі йому в потилицю, і треба було чути, як скрушно загорлав той неборака. Дорвавшись, нарешті, до відкритих воріт, люди відчайдушно кинулися геть з подвір’я в напрямку проїжджого тракту. Не минуло й п’яти хвилин з моменту їхнього вторгнення, як агресори вже ганебно відступали тією ж дорогою, по якій прийшли, впритул переслідувані загоном гусей, що тріумфально сичали, щипаючи їх за литки. Так було вигнано всіх, хто прийшов, крім одного. Стоячи посеред двору, Боксер обережно торкав копитом розпростертого долілиць у багнюці конюха, силкуючись перевернути його на спину. Той не подавав жодних ознак життя.

— Він мертвий, — із сумом мовив Боксер. Повірте, я не хотів його вбивати. Просто я забув про свої залізні підкови. Ви вірите, що я цього не хотів?

— Годі тобі розпускати нюні, товаришу Боксере, — вигукнув Сніжок, із ран якого ще юшила кров. — На те воно й війна. А нема кращої людини, як мертва людина!

— Але ж я ні в кого не хотів забирати життя, навіть у людини, — повторив Боксер із очима, повними сліз.

— Товариші, а де наша Моллі? — раптом почувся чийсь стривожений голос.

Моллі й насправді немов крізь землю провалилась. За хвилину на фермі піднявся ґвалт: чи не заподіяли їй, бува, люди якоїсь шкоди, або, чого доброго, чи не забрали її з собою у полон? Та невдовзі Моллі таки знайшли: лошиця стояла у своїм стійлі, заховавши голову в сіно. Виявилося, що сюди вона втекла з бойовиська, як тільки зачула перший постріл. А щойно знайшли Моллі й висипали усім гуртом на подвір’я, як побачили, що зник конюх, опритомнівши у холодній грязюці від удару Боксера, як виявилося, зовсім не смертельного.

І тут на всіх найшло неймовірне збудження: кожен, перегукуючи інших, намагався розповісти про свій ратний подвиг. Так стихійно почалося свято, свято Дня перемоги. Вгору зметнувся зелений стяг, і повітря струснулося від співу «До бидла Англії», який повторювався доти, поки переважна більшість співців не захрипла. Загиблу овечку поховали з усіма урочистостями, посадивши на її могилі кущ глоду. Біля свіжої могили Сніжок виголосив коротку промову, закликавши всіх тварин наслідувати її приклад, коли цього вимагатиме рідна батьківщина.

Одностайно було ухвалено рішення заснувати високу бойову нагороду Герой Скотоферми Першого ступеня, і це високе звання того ж дня було присвоєне Сніжкові й Боксерові. Нагорода являла собою бронзову медаль (на щастя, у коморі знайшлося безліч подібних на ярмарковій конячій упряжі): спеціальний орденський статут дозволяв носити нагороду лише у великі свята і в неділю. Крім Героя Скотоферми Першого ступеня засновано було також Героя Скотоферми Другого ступеня, першим кавалером якого (посмертно!) стала загибла в бою овечка.

Тварини не відразу дійшли одностайної думки, як назвати минулу битву. Врешті більшістю голосів зійшлися на тому, щоб назвати її Битвою під Корівнею, бо саме ж за нею було влаштовано засаду, котра й визначила результат бою. Із багна підняли рушницю пана Джоунса, до якої на фермі був чималий запас набоїв. Рушницю вирішено було поставити біля флагштока замість гармати, щоб двічі на рік стріляти із неї в повітря, — раз дванадцятого жовтня на честь Битви під Корівнею, вдруге на день літнього сонцестояння, щоб відзначити ювілей Великого бунту.