Слава ЗСУ!

Не хочу писати коментаря до оповідання; коли воно само по собі незрозуміле, то є це літературний неуспіх. А втім, я хотів би підкреслити дві позиції. Ось перша: окремі епізоди, хоч загалом і правдиво переспівують історію революції, не тільки спрощені, а й поперемішувані хронологічно. Це було необхідно для симетричної побудови оповідання. На другу позицію більшість критиків не звернули уваги, може, тому, що й я сам не поклав на неї відповідного натиску. Багато читачів закрили книжку із враженням, що вона кінчається цілковитим примиренням між свиньми та людськими істотами. Та не такий був мій намір — навпаки, я нарочито закінчив оповідання гучною бучею. Писав я безпосередньо після Тегеранської конференції, що, як усі думали, встановила ліпші відносини між СРСР та Заходом. Я особисто не вірив, що ті дружні відносини довго потривають. І, як виявилося, не дуже помилявся.

Не знаю, чи треба мені ще щось казати. Коли ще хто бажає собі подробиць про мене, додам, що я удівець і маю майже трилітнього сина і що за фахом я письменник та від початку війни заробляю перш за все журналістикою.

Часопис, що до нього найпостійніше дописую — це «Tribune», суспільно-політичний тижневик, що репрезентує, загально кажучи, ліве крило Labour Party. Ось мої книжки, що можуть зацікавити ширший загал (це на випадок, коли б комусь з читачів цієї передмови довелось надибати примірники цих книжок): «Дні в Бірмі» (повість про Бірму); «Уклін Каталонії» (звіт з моїх досвідів у іспанській громадянській війні); «Критичні спроби» (есе переважно про сучасну популярну англійську літературу, наголос в них більш соціологічний, ніж літературний).

ДЖ. ОРУЕЛЛ.

Пан Джоунс, хазяїн ферми «Статок», як завжди, позамикав на ніч усі курники, та сп’яну забув позачиняти й лази. Ліхтар у його руці танцював соняшником на вітрі, відкидаючи туди й сюди жовтий сніп світла, коли він плентався через подвір’я до чорного ходу садиби, де, скинувши на порозі чоботи з ніг, зачерпнув у сінях ще одну кварту пива з барила, останню того дня, і почалапав сходами на другий поверх, до спальні, в якій вже давала хропака пані Джоунс.

Щойно у спальні погасло світло, як по всіх господарських будівлях ферми прокотилася хвиля гомону й метушні. Ще зранку тут пройшла чутка, що минулої ночі старий Мер, йоркширський кнур — призер середньої білої породи, бачив дивний сон і хоче розповісти про нього своїм чотириногим землякам. Потайки було домовлено, що всі вони зберуться у великому хліві, як тільки згине з очей пан господар. Кнур Мер, більш відомий людям під його призовим прізвиськом Красунь Округи, користався на фермі такою пошаною, що жодна твариняча душа не відмовилася пожертвувати якоюсь годиною, аби лиш почути його бесіду, й усі потяглися на збори.

Сидячи на своїй солом’яній підстилці в дальньому кінці хліва на помості під підвішеним до крокви ліхтарем, на них уже чекав сам Мер. Після того як йому минуло дванадцять, він почав на очах набирати в тілі, що однак не заважало йому зберігати свій звичайний вигляд, мудрий і доброзичливий водночас, попри той факт, що йому зроду не спилювали ікол. Незабаром уся твариняча громада була у зборі, й усі почали розташовуватися якнайвигідніше, кожен на свій манір. Першими, як завжди, з’явилися собаки — Блубелл, Джессі та Пінчер, за ними повагом увійшла свинота, яка одразу зайняла усі перші місця на соломі перед помостом. Кури, як одна, позлітали на лутки, голуби ще вище на крокви, вівці й корови полягали позаду свиней і заходилися, як одне, ремигати. Водночас, як завжди, прийшла пара запряжених коней — Конюшина та Боксер, крокуючи неквапливо й обережно, щоб, бува, не наступити своїми могутніми волохатими ногами на котрогось із менших сестер чи братів, що примостилися на соломі. Конюшина була рослою ставною кобилою, яка останніми часами безнадійно поогряднішала, особливо після народження четвертого лошачка. Боксер ростом сягав мало не двох метрів, а за силою міг би легко дати фору двом звичайним конякам, коли б ті раптом надумали з ним змагатися. Біла смуга уздовж усього храпа надавала йому ледь дурнуватого вигляду, та й, по правді кажучи, великим розумом він ніколи не відрізнявся: загальну повагу йому забезпечували його рівна, лагідна вдача та воістину неймовірна працьовитість. Слідом за кіньми придибали біла коза Муріелла та віслюк Бенджамін, найстаріший за віком житель ферми, і, далебі, з найпаскуднішою вдачею. Загалом мовчазний, він розтуляв пельку хіба лиш для того, щоб висловити якусь капость: мовляв, слава богу, що той дав йому хвоста, яким можна відганяти ґедзів, та чи не краще було б, коли б він забрав і тих ґедзів, і того хвоста. Ще нікому на фермі не вдалося побачити чи почути, як він сміється, а на природне запитання, чому він такий понурий, відповідь у нього була завжди одна: «А я не бачу тут нічого смішного». Як не дивно, щира приязнь єднала його з Боксером, хоча сам він ніколи цього не визнавав, і ще не було неділі, якої б вони не провели разом, пліч-о-пліч на невеличкім випасі за фруктовим садом, мирно поскубуючи травицю у цілковитій мовчанці.