Слава ЗСУ!

Допіру полягали Конюшина та Боксер, як до хліва впурхнула вервечка метушливих каченят, що відбилися від своєї неньки: бідолашні заходилися кидатися туди-сюди і схвильовано крякали, шукаючи безпечного притулку, де б на них часом ніхто не наступив. Розчулена Конюшина тут же по-материнськи витягла свої довгі ноги, влаштувавши таким чином для малят огорожу, де ті дружно вмостилися й майже одразу поснули. Нарешті до хліва, хрумтячи грудочкою цукру, грайливо забігла Моллі, гарненька, але трохи придуркувата юна біла лошиця, яка останнім часом тягала бідарку пана Джоунса. Прогарцювавши аж до самого помосту, де вже не було де ні лягти, ні сісти, вона одразу заходилася кокетливо махати своєю сніжно-білою гривою, сподіваючись привернути увагу присутніх до вплетених їй червоних стрічок. Останньою з’явилася кішка, шукаючи за звичкою найтеплішої місцини, і незабаром прослизнула поміж Конюшиною та Боксером, де вдоволено вуркотіла від початку й до кінця Мерової промови, не вловивши з неї жодного слова.

Усі тварини були тепер у зборі, крім, хіба що, Мойсея, ручного крука, який у цей час міцно спав на тичці перед чорним ходом садиби. Пильно оглянувши хлів й переконавшись, що вся громада належним чином влаштувалася й уважно чекає його слова, Мер почистив горлянку і почав так:

— Товариші! Як ви вже, сподіваюся, чули, минулої ночі я бачив дивний сон. Та про це потім. Передусім я хотів би сказати вам ось про що. Нещодавно я дійшов висновку, що недовго вже залишилося мені ряст топтати, тож мій обов’язок — поділитися з вами тим досвідом, що його я набув упродовж мого довгого життя. В мене було доволі часу для роздумів, коли я лежав сам-один у своїм стійлі, і, думаю, не помилюся, коли скажу, що пізнав сенс життя на нашій планеті не гірше за будь-кого з моїх чотириногих сучасників. Саме про це й хотів би вам повідати.

Ото у чому ж полягає сенс нашого з вами тваринячого життя? Гляньмо правді у вічі, товариші, — короткі дні, відпущені нам природою, минають у тяжких злиднях і ще тяжчій праці. Відколи ми з’являємося на світ, нам дають їсти рівно стільки, скільки потрібно, щоб ми не сконали з голоду, і ті, в кого є сили, змушені працювати до останнього подиху, а як тільки настане день, коли ми вже ні на що не спроможні, як нас тут же відвозять на бойню, де й убивають із лютою жорстокістю, притаманною людям. Жодна тварина в нашій країні віком понад один рік не відає, що таке щастя чи бодай заслужений відпочинок. Жодна тварина в нашій країні не знає, що таке воля чи, як іще кажуть, свобода. Суцільні злидні й рабство — ось що таке наша твариняча доля, і, як ви всі добре знаєте, це, на жах, гірка правда.

Та чи природний він — такий стан речей? Чи є він фатальним і неодмінним наслідком того, що наша земля вбога і не може забезпечити пристойного життя всім тим, хто на ній живе і працює? Ні, товариші, ні — і ще тисячу разів ні! Клімат у нас прекрасний, ґрунт у нас родючий, здатний прогодувати од пуза незрівнянно більше наших сестер і братів, ніж ті, що нині животіють на нашій батьківщині. Ба навіть така невеличка ферма, як наша, могла б стати домівкою принаймні дюжини коней, кількох десятків корів, сотень овець — домівкою, де всі жили б у такому затишку й достатку, про які нині можна лиш мріяти. Чому ж ми змушені миритися з таким нестерпним станом речей? А лиш тому, товариші, що майже всі плоди нашої тяжкої й непосильної праці день і ніч привласнюються підступними й пожадливими двоногими злодіями, інакше кажучи, людьми. Саме в цьому, товариші, і криється корінь зла. Все коріниться в одному-однісінькому слові — л ю д и н а! Ось хто наш єдиний справжній ворог — люди! Варто прибрати людство зі сцени — і навіки зникне головна причина голоду та надтваринячої праці.

Людина, товариші, це єдина істота у світі, яка споживає, нічого не виробляючи. Жодна людина не дає молока, не несе яєць, не має досить потуги, щоб тягти плуга, ні навіть досить прудкості, щоб наздогнати зайця. І ця двонога нікчема проголосила себе царем і богом над усією сущою на світі скотиною, всіма тваринами! Нас щодня женуть на роботу, нам одсипають на прокорм самий мінімум, аби ми лиш не витягли з голоду наші кінцівки, бо решта — то власність людини. Хоча, здавалося б, хто обробляє землю, як не ми з вами нашим потом, хто угноює її, як не ми з вами нашим лайном, а що ми маємо натомість, крім цілої шкури — і то ще коли пощастить? От ви, славні корівки, що лежите переді мною, скажіть: скільки відер молока віддали ви людям бодай від початку цього року? І що сталося з цим молоком, якого б отак вистачило, щоб вигодувати міцних і бадьорих телят?! Усе воно, до останньої краплини, потекло у горлянки наших ворогів! А тепер кажіть ви, любі курочки, скільки сотень яєчок знесли ви за той самий час і скільки милих курчаток могли б з них висидіти? Де ж решта, питаю я вас? Решта пішли на базар, аби лиш у нашого пана не переводилися гроші. Скажи й ти, Конюшино, де ті четверо лошат, що їх ти в радості понесла й у муках породила на світ, сподіваючись, що вони стануть тобі втіхою й підтримкою на старості літ? Їх ще стригунцями було продано за гроші, і тобі вже не судилося довіку побачити жодного з них. А що ти дістала в подяку за свої материнські страждання і каторжну працю на полі — що, крім жмутка сіна у самотній стайні?