Слава ЗСУ!

Минали роки. Приходили й відходили весни й осені, пролітали короткі тваринячі життя. Настав день, коли на фермі вже не залишилося майже нікого, хто пам’ятав би старі часи Великого Бунту, крім хіба що Конюшини, Бенджаміна, крука Мойсея та кількох свиней.

Померла коза Муріелла; не було вже ні Джессі, ні Блубелли, ні Пінчера. Помер і пан Джоунс — він віддав богові душу десь далеко в лікарні для алкоголіків. Сніжка було забуто. Ніхто вже не згадував і Боксера, крім хіба що тих старожилів, які знали його особисто. Конюшина перетворилася на геть стару кобилу; коліна в неї насилу згиналися, очі весь час закисали. Вона досягла пенсійного віку ще два роки тому, та на пенсію ніхто із тварин насправді ніколи й не виходив. Розмови про те, щоб виділити тваринам — ветеранам праці окремий випас за фруктовим садом, давно припинилися. Наполеон став тепер дебелим кабаном вагою в десять пудів. Крикунець так розплився, що міг насилу розплющити очиці. Тільки старий Бенджамін майже не змінився, хіба що посивів на храпу, а після смерті Боксера ще більше спохмурнів і замкнувся в собі.

На фермі тепер мешкало значно більше тварин, хоч приріст виявився і не таким великим, як було сподівалися одразу після Великого Бунту. Та й для багатьох народжених в останні роки сам Великий Бунт був далекою легендою, відомою лиш із переказів, а ті, кого було куплено за межами Скотинячого хутора, зроду й не чули про нього, аж поки не прибули сюди. Крім Конюшини, на фермі тепер працювали ще три конячки. Це були чесні створіння, сумлінні працівники й хороші товариші, але дурніші за дурних. Жодній з них не вдалося піти в опанування абетки далі літери «Б». Вони покірно слухали все, що їм розповідали про Великий Бунт та основні принципи скотинізму, а надто, коли чули про них від Конюшини, до якої ставилися з дитинною пошаною, але повторити почуте власними словами ніколи не могли.

Рівень життя на фермі значно підвищився, всюди панували сувора дисципліна й порядок, навіть площа господарства зросла після купівлі у пана Пілкінгтона із Лисячого гаю двох вигонів. Кінець кінцем успішно завершилося будівництво вітряка, крім якого на фермі працювали тепер і віялка, і елеватор; виросли нові клуні і кошари. Пан Хитрик купив собі нову бідарку. Щоправда, електрифікація ферми так і не відбулася. На вітряку мололи пшеницю, що забезпечувало фермі непогані прибутки. Розпочато було побудову ще одного потужного вітряка, де обіцяли поставити динамо-машину, але про вигоди, вимріяні колись Сніжком, як то — стайні з електричним освітленням й водогін з гарячою та холодною водою, тиждень з трьома трудоднями тощо — тепер уже ніхто і не згадував. Наполеон у своїх теоретичних працях вщент викрив реакційну суть подібних ідей, геть ворожих самому духові скотинізму. «Справжнє щастя, казав він, полягає в героїчній праці всіх й особистій невибагливості кожного».

Часом навіть здавалося, що, хоча ферма багатшає, достаток цей аж ніяк не поширюється на самих тварин — крім, звичайно, свиноти та собачні, що розплодилися на Скотинячому хуторі, як ніхто. І не можна було сказати, що свині й собаки по-своєму не працювали. Саме на їхніх плечах, як невтомно пояснював Крикунець, лежали нескінченні обов’язки щодо контролю над економікою та повсякденного керівництва. В чому саме полягали ці нескінченні обов’язки, було для більшості темних і затурканих тварин цілковитою загадкою, і вони лиш понуро мовчали, киваючи головами, коли Крикунець знову і знову пояснював їм, скільки напруженої праці вимагає від свиней щоденне складання «зведень», «звітів», «протоколів», та «записок». Вони являли собою величезні, густо списані аркуші паперу, що спалювалися в печах, як тільки їх було списано. Від цієї роботи, нагадував Крикунець, залежить не лише добробут, але й саме існування ферми. І все ж, ані свині, ані собаки не виробляли своєю працею жодних продуктів харчування, а їхній дедалі численніший колектив незмінно відрізнявся гарним апетитом.

Що ж до решти тварин, то їхнє життя протікало, загалом так, як воно протікало завжди. Вони недоїдали, спали на соломі, пили воду із ставка, надривалися на польових роботах; взимку вони страждали від холоду, влітку від ґедзів. Часом найстаріші, риючись в глибинах пам’яті, намагалися розібратися, краще чи гірше жилося їм в перші дні по Великому Бунту, коли вони щойно звільнилися від тиранії пана Джоунса. Та пригадати до ладу вони не могли. Їм ні з чим було порівняти своє теперішнє життя: єдине, що в них було, це повідомлення Крикунця, який, озброївшись цифрами, переконливо доводив їм, що жити стає дедалі краще, дедалі веселіше. Тварини відчували, що ця проблема нерозв’язана: у всякому разі, в них майже не залишалося часу, щоб розмірковувати на такі теми. Тільки старий Бенджамін, який мав міцну пам’ять, переконано заявляв, що, скільки він пригадує, життя ніколи не було ні гіршим, ні кращим, бо й не може бути іншим, ніж є: голод, злигодні, розчарування, казав він, ось незмінний закон життя.