Слава ЗСУ!

Ці троє розробили Мерів заповіт у струнку й послідовну ідейно-філософську систему, якій дали назву с к о т и н і з м. Кілька ночей на тиждень, як тільки пан Джоунс укладався спати, на таємних збіговиськах у великому хліві вони розтлумачували всім іншим основні принципи скотинізму. Спочатку наші ідеологи зустрілися з загальною тупістю й байдужістю. Дехто базікав про обов’язок зберігати довічну вірність панові Джоунсу, якого вони йменували не інакше, як «наш господар», інші по-ідіотськи стояли на тому, що, мовляв, «пан Джоунс — наш годувальник, як його не стане, ми всі повиздихаємо з голоду». Ще інші задавали підступні провокаційні запитання, як-от: «А хіба мені не байдуже, що станеться після моєї смерті?» Або «Якщо Великий бунт історично неминучий, то яка в біса різниця, будемо ми на нього працювати чи ні?», — і трьом ідеологам часом доводилося добряче упрівати, аби довести, як несумісні обивательські висловлювання цих маловірів із самим духом скотинізму. Далебі, найдурніше запитання задала якось біла лошиця Моллі, із самого початку запитавши у Сніжка: «А чи буде цукор після Великого бунту?»

— Ні, товаришу Моллі, — переконано відповів їй Сніжок. — Чого не буде, того не буде. Ми не зможемо виробляти цукор на нашій фермі, цього не дозволить наша технічна база. Але ж без цукру можна легко обійтися. Кожна коняка матиме вдосталь і сіна й вівса.

— Ясно... А чи буде дозволено мені носити стрічки у гриві? — знову подала голос Моллі.

— Послухай-но, товаришу Моллі, — тут же відказав їй Сніжок, — ті стрічки, до яких ти так звикла, — то ж не що інше, як символ твого рабства. Невже ти досі не розумієш, що свобода дорожча за всякі стрічки?!

— Ну, як не розуміти, звичайно, розумію, — зітхнула Моллі, та дехто не зауважив у її голосі тих інтонацій, які б належним чином свідчили про цілковиту переконаність.

Далебі, ще більше клопоту мала керівна свинота з викриттям побрехеньок, що їх день і ніч ширив по фермі ручний крук Мойсей, відомий плетун, перший фаворит пана Джоунса і його улюблений шпиг, який міг, до того ж, переговорити кого завгодно. Так, він, приміром, запевняв, що йому відомо про існування потойбічної Льодяникової гори, таємничого краю, до якого по смерті нібито потрапляють усі чесні і праведні тварини. Розташований він десь там високо-високо на небі, розповідав Мойсей, по той бік хмар. Там, на Льодяниковій горі, сім днів на тиждень — неділя; конюшина квітне цілісінький рік, а щодо колотого цукру чи лляної макухи, — то вони ростуть просто на кущах, варто лиш не полінуватися витягти морду. Вся порядна скотина й худобина одностайно зневажала крука Мойсея уже за те, що той — замість чесно працювати — тільки й робить, що править несосвітенні теревені, але дехто потайки вірив у Льодяникову гору — попри всі запевнення свиней, цілком категоричні, що нічого подібного у світі нема, ніколи не було і не може бути.

Їхніми найвірнішими учнями та послідовниками були двоє ломовиків — мерин Боксер та кобила Конюшина. Не вельми привчені мислити самотужки, вони сприймали як одкровення буквально все, що їм казали вчителі-наставники, а далі популярно розтлумачували усе почуте іншим товаришам. Вони не пропускали жодних закритих зборів у великому хліві і першими заспівували «До бидла Англії», як тільки збори підходили до кінця.

Однак сталося так, що Великий бунт вибухнув значно раніше й відбувся куди легше, ніж сподівалося. Свого часу, попри всю його круту або навіть деспотичну вдачу, пан Джоунс був непоганим господарем, але в останні роки йому явно не щастило. Процвиндривши купу грошей на судову тяганину, він геть занехаяв справи ферми й заходився шукати втіхи у пиятиці, пускаючись чимдалі берега. Цілісінькі дні він міг не вилазити з кухні, де сидів, умостившись у своїм кріслі-гойдалці з газетою в одній руці і з пляшкою віскі — у другій, а коли й підводився, то лише для того, щоб почастувати вірного крука Мойсея шматком хліба, вимоченим у пиві. Його наймити геть зледачіли й крали все, що потрапляло до рук, поля заросли бур’яном, живопліт продірявився, а скотина часто-густо йшла спати негодованою.

Настав червень, а заразом і косовиця. І от якось у суботу, якраз перед днем літнього сонцестояння, пан Джоунс зранку поїхав до Віллінгдона, а точніше, до тамтешнього шинку «Червоний лев», де так нацмулився, що додому його привезли лише ополудні наступного дня, в неділю. Його наймити, так-сяк подоївши вранці корів, подалися полювати на зайців, не подбавши навіть про те, щоб нагодувати скотину. Що ж до самого пана Джоунса, то він одразу ж завалився спати, ледве переступивши поріг домівки і дочвалавши до кушетки у вітальні, де й упав, ледь встигши прикрити обличчя від мух учорашнім номером газети «Дейлі ньюс»; тож коли настав вечір, бідолашна худоба залишалась усе ще негодованою та навіть непоєною. Кінець кінцем тваринам урвався терпець і одна з корівок рогом вибила двері обори, чим проклала шлях для решти. Саме тоді й прокинувся пан Джоунс, і не минуло й хвилини, як він уже вибіг із батогом у руці на чолі своїх чотирьох наймитів, теж із батогами, наосліп шмагаючи всіх підряд, кого попаде. І тут чаша терпіння голодних тварин переповнилася. Без усякої попередньої підготовки чи навіть домовленості, в єдиному стихійному пориві вони кинулися на своїх двоногих мучителів. Зненацька пан Джоунс та його ледачі наймити опинилися у густому оточенні гострих рогів та дошкульних копит, що нещадно кололи й лупцювали їх з усіх боків. Ситуація з кожною хвилиною ускладнювалася. Ще ніколи їм не доводилося стикатися віч-на-віч із скотиною у такому стані, і цей несподіваний заколот покірних доти тварин, з яких вони звикли як завгодно збиткуватися, нагнав на кожного стільки страху, що здуріти можна! Тож за хвилину, втративши всяку надію дати собі раду, вони покидали батоги і в паніці дали драла — всі п’ятеро, як один! Коли б тільки хто міг бачити, як накивали вони п’ятами по ґрунтівці, що вела до проїжджого тракту, відбиваючись, як хто міг, від переможної худоби!