Слава ЗСУ!

— У живіт або у горло, краще не буває. — Він стукнув себе кулаком у груди. — Отут серце: якщо влучите, людині капець, але є одна біда — ребра заважають. А живіт — він м’який. Як випатраєте когось — той помре повільно, зате напевне. Ще не стрічав людину, яка б вижила, коли в неї тельбухи з живота теліпаються. Коли якийсь дурень повернеться спиною та побіжить, тицяйте його між лопаток або в нирку. Це сюди. Як влучите у нирку, ніхто довго не протягне.

Оскільки Гаків у війську було троє, накази пана Беніса, куди ставати і що робити, викликали плутанину.

— Треба дати їм прізвиська по їхніх селах, пане, — запропонував Яйк. — От як «пан Арлан з Грошодубу», ваш колишній хазяїн.

То була б вдала думка… якби ті села мали назви.

— Гаразд, — міркував Яйк далі, — дамо прізвиська залежно від того, що вони вирощують.

Одне село стояло посеред поля бобових, в іншому садили головним чином ячмінь, а третє опікувалося рядками капусти, моркви, цибулі, ріпи та динь. Прозиватися Капустою чи Ріпою ніхто не хотів, тому воякам з останнього села вирішили давати прізвисько Диня. Зрештою серед вояцтва виявилося четверо Ячменів, двоє Динь та двоє Бобів. Обидва брати Гаки були Ячменями, і довелося знов шукати способу їх розрізнити. Молодший брат згадав, як колись малим загубився у лісі в якомусь байраку, і Беніс миттю обізвав його Гак-Байрак. Вояки дуже схвилювалися, отримавши справжні «панські імена» — не рахуючи Великого Роба, який однак не міг втямити, чи він Біб, а чи Ячмінь.

Коли усі вже мали списи та імена, зі Стояку вийшов, аби їх привітати, пан Явтух. Старий лицар став перед дверима вежі, вдягнений у бехтерця і довгого вовняного вапенрока, що колись був білий, та з роками зжовтів. Спереду та ззаду на ньому красувався клітчастий лев, вишитий зеленими та золотими клаптиками.

— Хлоп’ята, — мовив він, — усі ви пам’ятаєте Дейка. Червоняста Вдовиця потопила його у мішку. Вона забрала його життя, а тепер вирішила забрати й нашу воду. Клітчасту, яка живить наші ниви. Але ми її не віддамо!

Він здійняв меча над головою.

— За Осгреїв! — дзвінко пролунав його голос. — За Стояк!

— Осгрей! — підхопив його клича Дунк. Слідом заволали Яйк та новоспечені вояки. — Осгрей! Осгрей! За Стояк!

Дунк та Беніс узялися навчати крихітний загін у дворі серед свиней та курей, а пан Явтух спостерігав з балкону. Сем Горбик напхав кілька мішків брудною соломою і зробив їм ворогів. Вояки почали працювати списами, а Беніс тим часом волав на них:

— Коли, повертай, висмикуй! Коли, повертай, висмикуй! Забирай списа назад, хай тобі грець! Він тобі ще знадобиться для наступного. Повільно, Мете, воруши дупою! Якщо не можеш швидше, краще кидай каміння. Лиме, вкладай вагу в удар. От так молодець! Туди-назад, туди-назад. Відгойдай тих паскуд, туди-назад, туди-назад, порви їм дупу, туди-її-назад!

Коли мішки подерлися на клапті від півтисячі ударів списами, і уся солома висипалася на землю, Дунк вдяг лати та узяв дерев’яного меча, аби перевірити, як хлопці стоятимуть проти трохи рухливішого ворога.

І скоро отримав відповідь: не надто добре. Один тільки Мет спромігся тицьнути списом мимо щита Дунка, і то лише раз. Дунк відвернув один хиткий укол за іншим, відкинув списи убік і насунувся впритул. Якби він тримав сталевого меча, то зарубав би усіх по півдесятка разів.

— Щойно я мину ваші вістря, вам кінець, — попередив він, лупцюючи їх по руках та ногах, аби краще засвоїли. Мет, Лим та Гак-Байрак принаймні скоро навчилися вчасно відступати. А от Великий Роб просто кинув списа та побіг, і Бенісові довелося його доганяти та зарюмсаного тягти назад. Під вечір усі були побиті до синців, а на мозолястих руках посходили свіжі пухирі від списів. Дунк жодного удару не отримав, але стікав потом, поки Яйк допомагав йому стягати обладунок.

Коли сідало сонце, Дунк повів загін у підвал і примусив усіх помитися — навіть тих, хто вже мився ось тільки минулої зими. Після лазні жінка Сема Горбика роздала миски густого ячмінного крупника, добре приправленого цибулею та морквою. Вояки були втомлені до смерті, але якщо послухати їх — кожен скоро стане вдвічі грізнішим за лицаря Королегвардії. Війську вже не терпілося показати свою звитягу, а пан Беніс ще й підбурював: патякав про втіхи вояцького життя, головне здобич та жінок. Двоє старих із ним погодилися. Лим після Повстання Чорножара приніс додому ножа та пару добрих чобіт; щоправда, чоботи були йому замалі й тому висіли на стіні для краси. А Баш без упину розказував, яку табірну дівку він знав, коли служив у драконячому війську.

Сем Горбик постелив у льосі вісім солом’яників, і коли усі набили кендюхи, то відразу вляглися спочивати. Беніс затримався рівно настільки, аби виплюнути Дункові своє презирство.