Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Служивий мечник

— Пан Лантух мав би гойдати якомога більше селянських дівок, поки ще мав якесь сім’я у старих яйцях. Якби він гарненько засіяв свої лани байстрюками, то зараз ми б, може, мали собі якогось путящого вояка.

— Звичайне собі селянське рушення. — На службі в пана Арлана Дунк передивився такого війська вдосталь.

— Еге ж, — відповів пан Беніс. — Тижнів за два вони б, може, звикли твердо стояти проти таких самих селян. Але проти лицарів?…

Він струснув головою та сплюнув на підлогу.

VII

Колодязь Стояку розташувався у найнижчому підвалі — темній келії зі стінами з землі та каменю. Саме там дружина Сема Горбика вимочувала, відтирала та відбивала одяг, перш ніж нести його на дах висихати. Великі кам’яні ночви служили також і купільницею. Аби зробити собі купіль, треба було натягати води відром з колодязя, зігріти на вогні у великому чавунному казані, випорожнити казана у ночви, а тоді почати все знову. Казан вміщав чотири відра, а ночви — три казани. Поки зігрівався третій казан, вода з першого лишалася ледь теплуватою. Пан Беніс казав, що він такий клопіт бачив у могилі, тому ряснів вошами та блохами й смердів, як старий сир.

Дунк хоча б міг звернутися за допомогою до Яйка, коли відчував нагальну потребу помитися — ось як сьогодні увечері. Хлопець тягав воду мовчки й похмуро, а поки вона грілася, не казав ані слова.

— Яйку? — спитав Дунк, поки скипав останній казан. — Що трапилося?

Коли Яйк не відповів, Дунк попрохав:

— Допоможи-но мені з казаном.

Удвох вони перетягли його з вогню до купелі, намагаючись не обляпатися.

— Пане, — раптом спитав малий, — як гадаєте, що хоче зробити пан Явтух?

— Розібрати загату і відбити Вдовициних людей, якщо вони спробують нам завадити.

Він говорив гучно, бо поруч плюскала вода. Білою завісою здіймалася пара, від якої обличчя аж пашіло.

— В них щити виплетені з гілля, пане. Спис або стріла з арбалета прохромить їх наскрізь.

— Коли вони будуть готові, ми знайдемо їм щось із обладунків. — На більше годі було сподіватися.

— Їх усіх можуть повбивати, пане. Гак-Байрак іще наполовину хлопчина. Віл Ячмінь хоче одружитися, щойно прийде септон. А Великий Роб не відрізняє лівої ноги від правої.

Дунк впустив порожній казан, і той гепнув на втоптану земляну підлогу.

— Рогер з Грошодубу загинув на полі Червонотрав’я ще молодшим за Гака-Байрака. У війську твого батька були й одружені чоловіки, й такі, що ніколи раніше не цілували дівчат. А сотні з них, ба навіть тисячі, не розрізняли лівої ноги від правої.

— То інша справа, — уперся Яйк. — То була війна.

— Зараз теж. Така сама, тільки менша.

— Менша й дурніша, пане.

— Це не тобі судити і не мені, — відповів Дунк. — Їхній обов’язок — піти на війну, коли пан Явтух накаже… і загинути, якщо вже така доля.

— Тоді дарма ми давали їм імена, пане. Як загинуть — буде тяжче їх оплакувати.

Він болісно скривився.

— А от з допомогою чобота…

— Ні. — Дунк став на одну ногу, щоб стягнути власного чобота.

— Гаразд, але ж мій батько…

— Ні. — Другий чобіт полетів туди ж, куди й перший.

— Але ми тоді…

— Ні.

Дунк стягнув через голову просяклу потом сорочку і кинув її Яйкові.

— Попроси жінку Сема Горбика, щоб випрала.

— Попрошу, пане, але ж…

— Я сказав — ні. Тобі дати ляща у вухо, щоб краще чув?

Дунк розшнурував штани. Під ними нічого, крім Дункового тіла, не було — у спеку не дуже кортіло вдягати ще й підштанки.

— Це добре, що ти дбаєш про Гака, Гака, Гака і решту, але чобіт — то на крайню скруту.

Скільки очей має пан Кровокрук? Тисячу, і ще одне.

— Що казав тобі батько, коли відпускав служити мені зброєносцем?

— Голити або фарбувати волосся, нікому не казати свого справжнього імені, — неохоче пробурчав Яйк.

Яйк служив Дункові півтора роки, хоча коли-не-коли йому здавалося, що вже років двадцять. Разом вони подолали Великокняжий Прохід і перетнули глибокі червоно-білі піски Дорну. Плотогони довезли їх річковою хатою по Зеленокровці до Накоту, а звідти вони сіли на галеас «Біла панна» до Старограду. Вони спали у стайнях, корчмах та рівчаках при дорозі, ділили хліб-сіль зі святими братами, шльондрами, мартоплясами, розшукали, мабуть, із сотню лялькарських ватаг. Яйк дбав про Дункового коня, точив лицареві меча, відчищав кольчугу від їржі. Кращого товариша у дорозі годі було й шукати. Молодий заплотний лицар звик до нього, як до молодшого брата.

І все ж стати йому братом Яйк не міг. Те яєчко налупилося від дракона, а не від курки. Так, Яйк був зброєносцем заплотного лицаря, але Аегон з дому Таргарієн — четвертим, наймолодшим сином Маекара, принца Перелітку, теж четвертого сина короля Даерона Ласкавого, Другого тако нареченого, що сидів на Залізному Троні двадцять п’ять років, поки його не прибрала Велика Весняна Пошесть.

Попередня
-= 11 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!