Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Служивий мечник

— Як скажете, пане. Але ж… король Даерон був добрий король. Чому ж ви вибрали Даемона?

— Даерон… — Пан Явтух пробурмотів це слово так невиразно, що Дунк зрозумів: старий лицар добряче впився. — Даерон був сутулий чахлик з вислим черевцем, що хилиталося від кожного кроку. Даемон був прямий та гордий, з пласким животом, міцнішим за дубовий щит. А як він умів битися, о боги… Хоч сокирою, хоч списом, хоч телепнем — краще за будь-якого лицаря, що я бачив. Але з мечем у руці він був сам Воїн у плоті. Коли принц Даемон тримав Чорножар у правиці, рівних йому серед людей не було… поставте проти нього хоч Ульріка Дейна зі Світанком, хоч Драконолицаря з Темною Сестрою.

— Чоловік, Яйку, пізнається по його друзях. Даерон оточив себе маестрами, септонами та співцями. На вухо йому шепочуть баби, двором гуляє безліч дорнійців. А чому б ні — він же взяв собі до ліжка дорнійку, а власну милу сестру продав великому князеві Дорну, хоча кохала вона Даемона! Даерон носив одне ім’я з Молодим Драконом, та коли його дружина-дорнійка подарувала йому сина, він назвав малого Баелором — на честь найслабшого короля усіх часів, що сидів на Залізному Троні.

— А Даемон… Даемон був не побожніший, аніж належало королю, та під його руку зібралися найславетніші лицарі держави. Пан Кровокрук ладен примусити усіх забути їхні імена, ба навіть заборонив співати про них, але ж я пам’ятаю. Робб Рейн, Гарет Сірий, пан Аубрей Амброз, князь Гормон Пик, Чорний Бирен Буйцвіт, Червоне Ікло, Вогнепал… А самий лише Лихий Булат! Я питаю тебе: чи було колись у одному війську стільки славетних звитяжців? Чи збиралося під одним прапором таке шляхетне товариство?

— Чому, малий? Чому, питаєш ти мене? Бо Даемон був достойніший. Це знав і старий король. Він віддав меча Даемонові. Чорножар, меч Аегона Завойовника. Клинок, якого носив при боці кожен король Таргарієн, починаючи від Завоювання… він вклав цього меча у Даемонову руку того самого дня, коли висвятив його у лицарі. В руку хлопчика дванадцяти років.

— Мій батько кажуть, це тому, що Даемон був добрий мечник, а Даерон — зовсім ні, — відповів Яйк. — Навіщо дарувати коня тому, хто не вміє їздити верхи? Але меч — це ще не королівство, так батько кажуть.

Старий лицар так смикнув рукою, що вино вихлюпнуло зі срібного келиха.

— Твій батько — дурень.

— А от і ні, — відповів малий.

Осгреєве обличчя скривило від гніву.

— Ти запитав, я відповів. Але зухвальства від тебе не потерплю. Пане Дункане, ви мусите частіше бити вашого малого. Він не навчений чемного звичаю. Чи я сам мушу це робити?

— Ні, — перервав його Дунк. — Не мусите, пане.

Він усе вже вирішив.

— Зараз темно. Тому ми поїдемо на світанку.

Пан Явтух вражено витріщився на нього.

— Поїдете?

— Геть зі Стояка. Геть з вашої служби.

«Ви нам брехали. Кажіть, що хочте, але не треба патякати про честь.» Він відстібнув кирею, згорнув її та поклав старому на коліна.

Осгреєві очі звузилися.

— Значить, та жінка переманила вас до себе? Не терпиться залізти до шльондриного ліжка?

— Я не знаю, чи вона шльондра, — відповів Дунк, — чи відьма, чи отруйниця. А чи й взагалі ніхто. Мені байдуже. Наш шлях лежить до заплотів, а не до Холоднокопу.

— Еге ж. Тобто на велику дорогу. Їдете від мене, аби нишпорити вовками по лісах та чигати на чесних людей за кущами.

Його рука затремтіла, келих випав з пальців, покотився підлогою, розхлюпуючи залишки вина.

— То й забирайтеся. Геть звідси! Бачити вас не хочу. Дарма пригрів на грудях. Пішли геть!

— Воля ваша, пане.

Дунк кивнув Яйкові, й той рушив слідом.

XIV

Останню ніч Дунк хотів перебути якнайдалі від пана Явтуха Осгрея, тому вони з Яйком вклалися у підвалі разом з рештою жалюгідного війська Стояку. Нічка була неспокійна. Лим та червоноокий Баш хропли: один гучно, інший безупинно. З нижчих підвалів через ходи підіймалися гнилі випари, заповнюючи собою все повітря. Дунк крутився та підкидався на шорсткій постелі, то поринаючи у напівсон, то зненацька прокидаючись у темряві. Покусані в лісі місця нещадно свербіли, а на доданок у соломі жило повно бліх. «От би вже здихатися цієї домівки, цього старого, пана Беніса та решти їх усіх. Може, час уже звозити Яйка до Перелітку побачитися з батьком.» Він спитає хлопчика вранці, коли вони від’їдуть якнайдалі.

Втім, до ранку було ще далеко. У Дунковій голові змішалися дракони, чорні та червоні… а ще клітчасті леви, старі щити, стоптані чоботи… струмки, рови, греблі, грамоти під королівською печаткою, які він не міг прочитати.

Попередня
-= 32 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!