Слава ЗСУ!

— Вона вас вдарила? — Старий лицар відкрив та закрив рота. — Вона вдарила мого посланця, який прийшов під прапором клітчастого лева? Вона насмілилася підняти руку на вашу особу?

— Ручка в неї невеличка, пане. Та й кровити перестало, ще як ми й з замку не вийшли.

Він стиснув руку в кулака.

— Вона вимагає пана Беніса. А срібла вашого не хоче. І греблю вона не руйнуватиме. Показала мені писаний привілей з власною королівською печаткою. Привілей каже, що річка належить їй. А ще… — Він завагався. — Вона сказала, що ви воювали…

— …за чорного дракона?

Пан Явтух якось осів, наче хтось висмикнув з нього кістяк.

— Цього я й боявся. Якщо забажаєте піти з моєї служби, я перепон не чинитиму.

Старий лицар втупився у келиха. Що він там міг бачити, Дунк не відав.

— Ви сказали мені, що ваші сини загинули за короля.

— Саме так. За правдивого короля. Даемона Чорножара, Короля-з-Мечем. — Вуса старого затремтіли. — Прибічники червоного дракона кличуть себе «вірними», але ми, що билися за чорного, незгірш них знаємо, що таке вірність. Втім, зараз… усі, хто біч-о-біч зі мною йшли посадити принца Даемона на Залізний Трон, випарувалися, мов ранкова роса. Можливо, усі вони мені наснилися. Або ж князь Кровокрук залякав їх своїми Круковими Зубами. Це більш вірогідно. Та й справді, не померли ж вони усі разом.

Дунк не міг не визнати правди в словах старого. Донині він не стрічав жодної людини, яка б сказала, що билася на боці Самозванця. Але ж вони мусили йому зустрічатися. Загалом їх було багато тисяч. Половина Семицарства билася за червоного дракона, а інша половина — за чорного.

— Пан Арлан завжди казав, що обидві сторони показали незламну мужність.

Дункові здалося, що старого лицаря мають втішити ці слова. Пан Явтух побовтав келиха з вином у долонях.

— Якби Даемон залишив Гвейна Корбрея лежати на полі… якби Вогнепала не вбили просто напередодні битви… якби Вишестраж, Тарбек, Дубосерд, Маслоплав віддали нам усі свої сили, а не стояли однією ногою тут, а іншою там… якби Манфред Лотстон дотримав слова, а не зрадив… якби шторми не затримали князя Бракена у морі з мирійськими арбалетниками… якби Скорохвата не впіймали з вкраденими драконячими яйцями… стільки «якби», пане мій… усе б могло статися інакше, якби збулося хоч одне «якби». Тоді це нас би звали вірними престолові, а прибічників червоного дракона пам’ятали б як людей, що програли битву за вкрадений трон узурпатора Даерона Кривородного.

— Може, й так, мосьпане, — відповів Дунк, — та все ж сталося, як сталося. Справа давня, і вас пробачили.

— Еге ж, нас пробачили. Даерон пробачив зрадників та бунтівників, які схилили коліна і віддали заручників на знак майбутньої покори. — В голосі пана звучала гірка туга. — Я купив собі голову за життя доньки. Алісанну забрали до Король-Берега у сім років, а померла вона у двадцять, сестрою-мовчальницею. Одного разу я їздив до Король-Берега побачити її, та вона навіть говорити зі мною, власним її батьком, не схотіла. Королівська милість — то отруйний дар. Даерон Таргарієн залишив мені життя, але відібрав честь, гордість і всяку надію.

Його рука затремтіла, вино пролилося на коліна, але старий навіть не помітив.

— Я мав би втекти з Лихим Булатом у вигнання або ж загинути разом з моїми синами та любим королем. То була б смерть, варта клітчастого лева — нащадка стількох вельможних князів та могутніх воїнів. А Даеронове прощення тільки принизило мене.

Дунк зрозумів, що у його серці чорний дракон ще живий.

— Вельможний пане?

Це був голос Яйка. Малий увійшов саме тоді, коли пан Явтух казав, як мав би загинути. Старий лицар блимнув на нього очима так, наче бачив уперше.

— Так, хлопче? Що таке?

— Прошу пана пробачити мені… та Червоняста Вдовиця казала, що ви повстали, аби отримати її замок. Це ж неправда?

— Замок? — Старий пан збентежився. — Холоднокоп… Так, Даемон мені обіцяв… але ж не заради замку, ні…

— Тоді навіщо? — наполягав Яйк.

— Навіщо? — зморщив лоба пан Явтух.

— Навіщо ви зрадили? Якщо не заради замку.

Перш ніж відповісти, пан Явтух довго дивився на Яйка.

— Ти ще малий хлопчина. Ти не зрозумієш.

— Ну, — відказав Яйк, — я можу спробувати.

— Зрада… то таке слово, та й усе. Коли двоє принців б’ються за стіл, на якому сидітиме тільки один, то свій вибір мають робити що князі, що хлопи. Коли ж битва кінчається, переможців величають вірними престолові, захисниками правди й закону, а переможених — бунтівниками та зрадниками. Саме така доля випала мені.

Яйк поміркував трохи над його словами.