Слава ЗСУ!

— Ви, пане? — Хлопчик був застигнутий зненацька. — Та ні…

— Всяке може бути. Я ж не знав своєї матері, ба навіть її долі. Може, я народився надто великим, і це її вбило. Майже напевне вона служила при корчмі, а може, шльондрувала. В Блошиному Подолі шляхетних пань, бач, не водиться. А якщо вона таки вийшла заміж за мого батька… то де ж тоді він?

Дункові не подобалося, коли його змушували згадувати своє життя до пана Арлана.

— У Король-Березі є харчівня, куди я продавав пацюків, котів та голубів на бевку. Тамтешній кухар завжди казав, що мій батько — напевне, злодій або гаманоріз. «Може, я навіть бачив, як його вішали», бува, теревенив він. «А може, його на Стіну випхали.» Коли я служив панові Арлану, то питався, чи не поїдемо ми колись туди — присягнути Зимосічі або ще якомусь північному замкові. Я надіявся: а раптом, діставшись Стіни, зустріну там якогось дуже високого старого, схожого на мене. Але ми туди не дісталися. Пан Арлан казав, що на півночі немає заплотів, зате у лісах повно вовків.

Дунк похмуро похитав головою і додав:

— Власне, чого це я. А того, що майже напевне ти служиш байстрюкові.

Єдиний раз Яйк не знайшовся, що відповісти. Навколо них згущувався морок. Світлячки повільно шурхали між деревами, наче плаваючі зірки. Зірки також сяяли й у небі — стільки, що людині не порахувати, навіть якщо вона проживе так довго, як старий король Джаяхаерис. Дунк підняв очі й відразу побачив старих друзів: Огиря та Льоху, Королівського Вінця та Лампаду Стариці, Байдака, Привида, Місячну Діву. Але на півночі збиралися хмари, і блакитне око Крижаного Дракона, що вказувало на ту сторону світу, було затемнене.

Поки вони добралися до Стояка, високого й темного на своєму пагорбі, вже зійшов місяць. З вікон башти сочилося бліде жовте світло. Зазвичай пан Явтух вкладався до ліжка, щойно повечеряє, та схоже, цієї ночі він свій звичай порушив. «Чекає на нас», вирішив Дунк.

Чекав і Беніс Бурощит. Його вони знайшли на сходах вежі. Лицар жував кислолист та налощував меча-півторака при місячному світлі. Неквапне шурхання бруска по залізу розносилося далеко. Пан Беніс не надто дбав про власну особу та одяг, але зброю зберігав бездоганною.

— Овва, бовдунк повернувся, — вигукнув Беніс. — А я тут меча гострю, по тебе збираюся — від Удовиці рятувати.

— Де військо?

— Мет і Гак-Байрак чатують на даху — ану ж раптом Вдовиця у гості нагодиться. Решта, скиглячи, поповзла спати. Усі побиті, як підкови. Я їх не жалів. Випустив трохи крові з того дурника, аби розсердити — він коли розсердиться, то б’ється краще.

Беніс вишкірився своєю червоно-бурою посмішкою.

— Оце так губу нажив! Наступного разу не лізь перевертати камені, куди не просять. Що сказала та клята молодиця?

— Що воду не віддасть. А ще й вас хоче забрати за поранення копача біля греблі.

— Хто б сумнівався, — сплюнув Беніс. — Стільки галасу за якогось хлопа. Та він би дякувати мені мав. Жінки полюбляють чоловіків зі шрамами.

— Тоді й вам буде краще без ніздрів. Їх-бо Вдовиця хоче вирвати.

— А не пішла б вона у сраку! Якби ніздрі мені були зайві, я б їх сам вирвав!

Він тицьнув великим пальцем угору.

— Пан Лантух сидить у своїх покоях. Згадує, який він колись був зацний вельможа.

Раптом подав голос Яйк.

— Він бився за чорного дракона.

Дунк ладний був дати малому ляща, але бурий лицар тільки зареготав.

— Оце раптом! А втім, не диво, хоч би й глянути на нього: чи схожий він на людину, що билася за переможця?

— А наче ви схожі. Інакше б не сиділи тут. — Дунк обернувся до Яйка. — Подбай про Грома та Маестра, а тоді приходь до нас.

І пройшов до вежі крізь двері за підйомними сходами. Старий лицар саме сидів коло комину в халаті, не запалюючи вогню. У руці він тримав батьківського келиха — важкого, срібного, виготовленого для котрогось князя Осгрея ще до Завоювання. Келиха прикрашав клітчастий лев, викладений лусочками нефриту та золота. Деякі з нефритових лусочок давно висипалися. Зачувши Дункові кроки, старий лицар підняв очі та блимнув, наче прокинувшись від сну.

— Пане Дункане… Ви повернулися. Ну, то чи вселили ви своєю статурою острах в пана Лукаса Довговерха?

— Не те щоб, пане. Радше розгнівав.

Дунк переказав, як міг, їхні пригоди, не згадавши тільки про пані Гелісенту, аби не видатися цілковитим дурником. Про ляпаса він би теж змовчав, але розбита губа напухла вдвічі проти звичайної, тож пан Явтух не міг не помітити.

А коли помітив, то нахмурив чоло.

— Що це в вас з губою?

Дунк обережно торкнувся її.

— Це її вельможність дали мені ляпаса.