Слава ЗСУ!

    —  Жеане, Жеане, вас чекає сумний кінець.

    —  Зате початок був добрий!

    У цей час на сходах почулася чиясь хода.

    —  Тихше,— промовив архідиякон,  притуливши палець  до уст.— Ось і метр   Жак.   Послухайте,   Жеане,— додав   він   стиха,— стережіться   коли-небудь  промовити  хоч  одне слівце  про   те,   що  ви  тут  побачите  й  почуєте. Сховайтеся під камін — і ні звуку.

    Школяр заліз під камін; там у нього сяйнула чудова думка.

    —  До речі, брате Клод, за мовчанку флорин!

    —  Добре! Обіцяю! —  Давайте зараз!

    —  На!  Бери! — гнівно сказав архідиякон, кидаючи  йому гаманець. Жеан шмигонув під камін, і двері розчинилися.

V. ДВОЄ ЧОЛОВІКІВ У ЧОРНОМУ

    До келії увійшов чоловік у чорній мантії з похмурим обличчям. Перше, що впало в око нашому приятелю Жеану (він, як ви, напевно, догадалися, влаштувавсь у своєму закутку так, щоб мати можливість досхочу дивитися й слухати) — надзвичайна похмурість одягу й обличчя новоприбулого. А втім, по цьому обличчю розливалась якась улесливість, та це була улесливість кішки або судді,— нудотна улесливість. Він був геть сивий, зморшкуватий, мружив очі, мав близько шістдесяти років, білі брови, одвислу нижню губу й великі руки. Коли Жеан побачив, що гість не являє собою нічого особливого, тобто що це всього лиш лікар або судовий чиновник і що ніс у нього розміщений дуже високо над ротом (ознака глупоти), він відсунувсь у свій закуток, у відчаї, що йому доведеться просидіти хтозна-скільки у такій незручній позі й у такому неприємному товаристві.

    Тим часом архідиякон навіть не встав назустріч незнайомцеві. Він жестом запросив його сісти на лаву біля дверей і, по кількох хвилинах мовчанки, яка, здавалося, завершувала попередні розмірковування, звернувся до прибулого в дещо поблажливому тоні:

    — Добридень, метре Жак.

    —  Вітаю, метре,— відповів чоловік у чорному.

    У тому, як один вимовив це «метре Жак», а другий — лише «метре»,— відчувалася така ж різниця, яка існує між «монсеньйором» і «мсьє», між «domine»  i  «domne».  Це,  безперечно, була зустріч учителя  з учнем.

    —  Ну, що? — спитав архідиякон по новій паузі, якої метр Жак не насмілювався порушити.— Маєте успіхи?

    —  На жаль, мій метре! — відповів той, сумно усміхаючись,— я все ще роздмухую вогонь. Попелу — аж надто, але золота — ні крихти.

    Дом Клод зробив нетерплячий жест.

    —  Я питаю вас не про це, метре Жак Шармолю, а про процес вашого чаклуна. Здається,  Марк Сенен,  ви казали?  Чи не так?  Скарбник  рахункової палати? Чи зізнається він у чаклунстві? Допит дав наслідки?

    —  На жаль, ні! — відповів метр Жак усе з тією ж сумною усмішкою.— Ми позбавлені цієї втіхи.  Ця людина — камінь.  Ми  будемо змушені зва-

    рити його живцем на Свинячому ринку раніше, ніж він щось скаже. А проте ми нічим не гребували, щоб добитися правди. Він уже весь розтрощений, ми застосовували всі засоби святого Жана, як каже старий жартівник Плавт:

    Advorsum stimulos, laminas, crucesque, compedesque,

Nervos, catenas, carceres, numellas, pedicas, boias .

[130]

    Нічого не допомагає. Ця людина жахлива. Все марно.

    —  Ви нічого нового не знайшли в його будинку?

    —  Аякже,— сказав метр Жак, риючись у своїй сумці.— Ось цей пергамент.  На  ньому написано слова,  яких  ми  не  розуміємо.  А  пан  прокурор у кримінальних справах Філіпп Лельє, між іншим, трохи знає староєврейську мову,  якої він  навчився під час процесу євреїв з вулиці Кантерстен у Брюсселі.

    Кажучи це, метр Жак розгорнув пергамент.

    —  Дайте-но,— сказав архідиякон і, поглянувши на нього, вигукнув: — Чистісінька  магія,   метре  Жак! — Емен-хетан!   Це   крик   перевертнів,   коли вони злітаються на шабаш.  Через себе, і з собою, і в собі.  Це  закликання знову ввергає диявола в пекло. Безглуздий набір слів — це стосується медицини:  заклинання проти укусу скаженого собаки.  Метре Жак!  Ви — королівський прокурор духовного суду! Цей пергамент жахливий!

    —  Ми   знову  піддамо  тортурам  цю   людину.   А  ось   іще,— додав  метр Жак, порпаючись у своїй сумці,— що ми знайшли в Марка Сенена.

    Це була посудина, подібна до тих,  які  захаращували камін дом Клода.

    —  А! — промовив архідиякон.— Це алхімічний тигель.

    —  Зізнаюся   вам,— сказав   метр   Жак   із   своєю   боязкою,   вимушеною усмішкою,— що   я   випробував   його   на   своєму   вогнищі,   але   домігся   не більшого успіху, ніж від власного тигля.

---