Слава ЗСУ!

    —  А   там,   над   ними,— знову   спитав   Гренгуар,— хто   це   такий,   отой червоний товстун, що обливається потом?

    —  Це сам пан голова.

    —  А  ці  барани  позад   нього? — не  вгавав   Гренгуар,   що,   як   ми  вже казали,  не  любив  судового  стану.  Це  пояснювалося,  певно,  тією  злістю, яку  він  відчував  до  Палацу  правосуддя   з   часу  своєї  невдачі   на   драматичній ниві.

    —  Це панове доповідачі королівської палати.

    —  А перед ними, он той кабан?

    — Це пан протоколіст королівського суду.

    —  А праворуч, отой крокодил?

    —  Метр Філіпп Лельє — надзвичайний королівський прокурор.

    —  А ліворуч, той гладкий чорний кіт?

    —  Метр Жак Шармолю, королівський прокурор духовного суду і панове члени цього суду.

    —  Ще одне запитання, добродію,— промовив Гренгуар.— Що,  власне, роблять усі ці шановні люди?

    —  Судять.

    —  Судять? Кого? Я не бачу обвинуваченого.

    —   Це  жінка,  добродію.   Ви  не  можете  її  бачити.  Вона  сидить  до  нас спиною, її  закриває  від  нас  натовп.   Дивіться,  вона  он  там,  де  ви  бачите ліс протазанів[134].

    —  Що це за жінка? —спитав Гренгуар.— Чи не знаєте ви, як її звуть ?

    —  Ні, добродію,  я сам  щойно прийшов.  Тільки  я так  гадаю,  що тут ідеться про чаклунство, бо в судочинстві бере участь духовний суд.

    —  Он воно що! — промовив наш філософ.— Отже, ми зараз побачимо, як уся ця судова братія зжере людину. Що ж, це таке саме видовище, як і всяке інше

    —  Добродію,— зауважив   сусід,— чи   не   здається   вам,   що   метр   Жак Шармолю має надто лагідний вигляд?

    —  Гм,— відповів Гренгуар,— я не довіряю лагідності того, в кого вдавлені ніздрі й тонкі губи.

    Тут сусіди примусили співрозмовників припинити балачку. Слухали важливого свідка.

    —  Панове,— казала стоячи серед залу стара жінка, на якій було стільки дрантя, що вся вона здавалася купою ходячого лахміття,— панове, все це така ж самісінька правда, як те, що я звуся Фалурдель, що сорок років я   мешкаю   біля   мосту   Сен-Мішель   і   вчасно    сплачую    ренту та податки, а двері мої якраз навпроти Тассена Кайяра — красильника, будинок якого стоїть проти течії річки. Тепер перед вами жалюгідна стара жінка, а колись я була гарною дівкою, панове мої! За кілька днів до цієї події люди казали  мені:   «Фалурдель,  не  прядіть  пізно  увечері,  бо  диявол   любить  розчісувати своїми рогами пряжу у старих жінок. Ви чули ж, певно, що понурий монах,  який торік з'явився біля Тампль, тепер блукає в Сіте. Фалурдель, бережіться,  щоб він  не постукав у ваші двері».   І  от  якось  увечері  пряду я собі на прядці. Аж раптом хтось стукає в двері. Я питаю: «Хто?» У відповідь — лайка. Відчиняю. Входять двоє. Один весь у чорному, а  з ним — красунь офіцер. У чорного видно самі очі — як дві розжарені вуглини. А все інше закриває капелюх і плащ.  І ось вони мені й кажуть:   «Кімнату святої Марти».   Це  моя   верхня   кімната,   панове,   найчистіша.   І   дають   мені  одне екю. Я ховаю екю в шухляду й кажу собі: «Завтра можна   буде   купити   тельбухів   у  Глорієтській   різниці».   Йдемо   нагору.   Прийшли   ми   до   верхньої кімнати, оглядаюсь, а того, в чорному, і сліду нема. Це мене трохи ошелешило.  А офіцер — красивий,  немов  знатний  вельможа,  іде  вниз  разом  зі мною.  Він  виходить.  Не  встигла  я  й  пасма  напрясти,   як  він  повернувся з гарною, молодесенькою дівчиною — справжньою лялечкою; вона б засяяла,   мов  сонце,   якби  її  причепурити.   А  за  нею  цап   біжить — чорний   чи білий — цього я не пригадую. Це й примусило мене трохи замислитись. Дівчина — то не моє діло, але цап! Не люблю я цих тварин, у них борода й роги. Нагадують мужчин. І до того ж від них тхне шабашем. Проте я нічого не сказала. Я ж одержала екю. Це ж справедливо, пане суддя, чи не так? Я провела дівчину й офіцера до верхньої кімнати і залишила їх самих, тобто з цапом. Сходжу і знову беруся прясти. Треба вам сказати, що мій будинок має нижній поверх і верхній, тильною стороною він звернений до річки, як і інші будинки на мосту, а вікна нижнього й верхнього поверхів виходять прямо на воду. Отож сиджу я собі й пряду. Не знаю чому, але з думки мені не йде понурий монах, що його мені чимось нагадав цап. Та й красуня була якось дивно вдягнена. Раптом чую — нагорі крик, щось грюкнуло об підлогу, відчинилося верхнє вікно. Біжу до свого нижнього вікна і бачу, як перед моїми очима пролітає щось чорне й падає у воду. Наче якась примара в одязі священика. Ніч була місячна. Я все дуже добре бачила. Воно попливло до Сіте. Вся тремтячи з переляку, я кличу нічну сторожу. Ці панове входять і, не розібравшись, у чому справа, а були вони напідпитку, починають мене лупцювати. Я насилу розтлумачила їм, що трапилося. Біжимо нагору — і що ж бачимо? Моя нещасна кімната вся залита кров'ю. Офіцер лежить на підлозі, з кинджалом у горлі, дівчина прикидається мертвою, а цап зовсім переляканий. «От тобі й маєш,— сказала я собі,— тепер і за два тижні не відмиєш підлоги. Доведеться шкрябати, а це просто жах!» Винесли ротмістра — бідний хлопець! Потім — дівчину, зовсім розхристану. Та це ще не все! Найстрашніше те, що другого дня, коли я хотіла взяти екю, щоб купити тельбухів, я замість нього знайшла сухий листок.

---