Слава ЗСУ!

    —  Ах! Це щось нове,— сказала Лієнарда. Настала хвилина мовчанки. Її порушив незнайомець.

    —  Так, це зовсім нове мораліте, якого ще не виставляли.

    —  Отже,  це  не  те,  що  його  давали  два  роки  тому,  у  день  приїзду папського посла,— спитала Жіскетта,— коли троє гарненьких дівчат грали...

    —  Сирен,— підказала Лієнарда.

    —  І зовсім голі,— додав незнайомець.

    Лієнарда соромливо опустила очі, а Жіскетта, глянувши на неї, і собі. Незнайомець, усміхаючись, вів далі:

    —  Це було дуже цікаве видовище. А сьогоднішнє мораліте написане спеціально на честь принцеси Фландрської.

    —  А чи співатимуть пасторалі? — спитала Жіскетта.

    —  Що ви!—заперечив  незнайомець.— У мораліте?  Не треба  плутати різних жанрів. Якби це було соті, тоді інша річ!

    —  Шкода! — промовила Жіскетта.— А тоді,  біля  фонтана Понсо,  чоловіки і жінки грали дикунів, які билися між собою і прибирали різних поз, співаючи побожних пісень і пасторалей.

    —  Те, що годиться для папського посла,— досить сухо зауважив незнайомець,— не годиться для принцеси.

    —  А коло них,— вела далі Лієнарда,— змагалися музики, граючи на різних духових інструментах величні мелодії.

    —  А щоб перехожі могли освіжитися,— підхопила Жіскетта,— з трьох отворів фонтана били молоко, вино та солодкий напій. Пили хто хотів.

    —  А  трохи  нижче  фонтана  Понсо,— не  вгавала  Лієнарда,— поблизу церкви  святої  Тройці,  показували  пантоміму  «Страсті  господні».

    —  Ще  б  пак   не   пам'ятати! — вигукнула  Жіскетта.— Господь  бог  на хресті, а обабіч — розбійники.

    Тут   молоді   цокотухи,   захопившись   спогадами   про   приїзд   папського посла, заторохтіли разом.

    —  А трохи  ближче,  біля  воріт Малярів,  було  багато людей у дуже пишних убраннях.

    —  А пам'ятаєш, як коло  фонтана  святого  Інокентія  мисливець  гнався за ланню під гучні звуки мисливських рогів і гавкання псів?

    —  А поблизу паризької різниці спорудили поміст, що мав зображати Дьєпську фортецю!

    —  А  коли  папський  посол  наблизився,   пригадуєш,   Жіскетто,— фортецю взяли приступом і всім англійцям поперерізували горлянки.

    —  І біля брами Шатле теж були чудові лицедії!

    —  І на мосту Міняйл, устеленому килимами, теж!  

    —  А коли під'їхав папський посол, над містом випустили понад двісті дюжин різних птахів. Це було прегарно, Лієнардо.

    —  Сьогодні   буде   ще   краще,— нарешті   сказав   їхній   співрозмовник, який слухав дівчат трохи роздратовано.

    —  Ви обіцяєте нам, що ця містерія буде цікава? — спитала Жіскетта.

    —  Безумовно! — відповів той і додав гордовито: — Я автор цієї містерії, панночки.

    —  Справді? — вигукнули вражені дівчата.

    —  Справді! — відповів    поет,    запишавшись.— Точніше    кажучи,    нас двоє:   Жеан   Маршан,   який  напиляв  дощок   і   збудував  сцену,  і  я,   який написав цей твір. Мене звуть П'єр Гренгуар!

    Навряд чи сам автор «Сіда» вимовив би з більшою гордістю: «П'єр Корнель!»

    Читачі мали змогу помітити, що від хвилини, коли Юпітер зник за килимом, і доти, доки автор нового мораліте несподівано розкрив своє інкогніто перед наївно захопленими Жіскеттою та Лієнардою, минуло досить багато часу. Факт, вартий уваги: увесь цей натовп, ще кілька хвилин тому такий галасливий, тепер з добродушною лагідністю спокійно чекав, звірившись на слова комедіанта. Це є новим доказом тієї і дотепер повсякденно підтверджуваної нашими театрами вічної істини, що найкращий засіб примусити глядачів терпляче очікувати,— це запевнити їх у негайному початку вистави.

    Однак школяр Жеан не дрімав.

    —  Гей, ви! — раптом вигукнув він серед загального спокійного очікування,   яке   змінило   бурю.— Де   ж   Юпітер?   Пані   богородиця?   Чортові штукарі,   ви  що,   знущаєтеся   з  нас?   Виставу,   виставу!   Починайте,  а  то почнемо ми!

    Цього було досить.

    З глибини сцени долинули високі й низькі звуки музичних інструментів; килим трохи відхилився. З-за нього вийшли чотири строкато вбрані й нарум'янені персонажі, видряпались по стрімкій драбині і, дійшовши до верхньої площадки, вишикувалися перед глядачами, вітаючи їх низьким поклоном. Музика затихла. Містерія почалася.

    Ці чотири особи, діставши за свої поклони щедру винагороду — гучні оплески, серед побожної тиші почали декламувати пролог, від якого ми читача милосердно звільняємо. Зрештою, як це буває і в наш час, глядачів значно більше захоплювали костюми дійових осіб, ніж їхні слова. І справді, глядачі мали рацію. Виконавці були одягнені у напівжовті, напівбілі костюми, які різнилися лише гатунком тканини. Вбрання першого було із золотої та срібної парчі, другого — з шовку, третього — з шерсті, четвертого — з полотна. Перший тримав у правій руці палаш, другий — два золоті ключі, третій — терези, четвертий — лопату. А на допомогу важкодумам, які, незважаючи на всю ясність цих атрибутів, все ж могли не зрозуміти їх значення, на подолі парчевого одягу було вигаптувано великими чорними літерами: «Я — шляхта», шовкового — «Я — духовний стан», шерстяного — «Я — торгівля», полотняного — «Я — селянський стан». Серед цих алегоричних постатей кожний уважний глядач міг легко розрізнити двох персонажів чоловічої статі — по їхньому короткому одягу і капелюхах, тоді як обидві жіночі алегорії були убрані в довгий одяг і мали на голові чепці.