Слава ЗСУ!

    —  О боже мій, як же я не подумала про це раніше. Це ж бо циганка з козою. Кажуть, що вона чаклунка і що її коза вміє творити найрізноманітніші дива!

    —  Тоді,— промовила Коломба,— нехай кізка теж розважить нас і зробить для нас якесь чудо.

    Діана й Коломба жваво звернулися до циганки:

    —  Мала, примусь-но свою козу зробити якесь чудо. — Я   не   розумію   вас,— відповіла   танцівниця.

    — Ну, якесь чаклунство, словом, чудо!

    —  Не розумію.

    І вона знову почала пестити гарненьку тваринку, повторюючи: «Джалі, Джалі».

    У цю мить Фльорделіс помітила вигаптувану шкіряну торбинку, що висіла на шиї кізки.

    —  А це що таке? — спитала вона в циганки.

    Циганка підвела на неї свої великі очі й серйозно відповіла:

    —  Це моя таємниця.

    «Хотіла б я дізнатися, що в тебе за таємниця»,— подумала Фльорделіс. Тим часом шановна дама, підвівшись з невдоволеним виглядом із свого місця, сказала:

    —  Ну, циганко, якщо ні ти, ні твоя коза не можете нічого станцювати, то чого вам тут треба?

    Циганка, не відповідаючи, повільно попрямувала до дверей. Але, в міру наближення до виходу, вона все уповільнювала крок. Здавалося, її стримував якийсь невидимий магніт. Раптом, звівши свої вогкі від сліз очі на Феба, вона зупинилася.

    —  Клянуся богом,— вигукнув ротмістр,— так іти не годиться! Верніться і станцюйте нам щось. До речі, серденько, як вас звуть?

    —  Есмеральда,— відповіла   танцівниця,   не   зводячи   з   нього  очей. При цьому дивному імені всі дівчата зайшлися несамовитим сміхом.

    —  Яке жахливе ім'я для дівчини! — вигукнула Діана.

    —  Ви тепер бачите, що це чаклунка,— промовила Амлотта.

    —  Ну,   люба   моя,— урочисто   сказала   пані   Алоїза,— ваші   батьки   не зі   святої   хрестильниці   виловили   таке   ім'я.

    Тим  часом  Беранжера,  непомітно для  інших,  встигла заманити  за допомогою марципана кізочку в куток кімнати, і за хвилину вони вже заприятелювали. Цікава до всього дівчинка зняла торбинку, що висіла на шиї у кізки, розв'язала й висипала на підстилку її вміст. Це була азбука, кожну літеру якої було написано окремо на маленькій дощечці з букового дерева. Тільки-но ці іграшки розсипалися по килиму, як дитина із здивуванням побачила, що коза взялася до одного з своїх «див»: вона почала відсувати своєю золотою ратичкою окремі літери і, тихенько підштовхуючи, розміщувати їх у певному порядку. Вийшло слово, очевидно, добре їй знайоме,— так швидко і без зупинки вона його склала. Захоплено сплеснувши рученятами, Беранжера вигукнула:

    —  Хрещена мамо, погляньте-но, що зробила кізонька!

    Фльорделіс підбігла і здригнулася. Розкладені на підлозі букви утворили слово:

    ФЕБ

    —  Це коза написала? — уриваним голосом спитала вона.

    —  Так, хрещена,— відповіла Беранжера.

    «Так ось її таємниця!» — подумала Фльорделіс.

    На вигук дитини прибігли всі: мати, молоді дівчата, циганка й офіцер. Циганка побачила, якої необачності припустилася її кізка. Вона спалахнула, потім зблідла і, мов спіймана на гарячому, уся тремтячи, стояла перед ротмістром, який дивився на неї, самовдоволено і здивовано посміхаючись.

    —  Феб!—шепотіли   вражені   молоді   дівчата.— Так   це   ж   ім'я   ротмістра.

    —  У   вас   чудова   пам'ять! — сказала   Фльорделіс   скам'янілій   циганці. Потім, вибухнувши риданням, затуливши обличчя прекрасними руками, вона з болем  промовила: — О, це  чаклунка! — А в  глибині її серця  якийсь більш   гіркий   голос   прошепотів:   «Це   суперниця».

    І Фльорделіс зомліла.

    —  Донечко моя!   Донечко  моя! — вигукнула  перелякана  мати.— Забирайся геть, чортова циганко!

    Есмеральда миттю зібрала лиховісні букви, подала знак Джалі й вибігла в одні двері, тоді як Фльорделіс виносили в інші.

    Ротмістр Феб, залишившись на самоті, хвилинку вагався, куди податись,   а   потім   пішов   за   циганкою.

II. ПРО ТЕ, ЩО СВЯЩЕНИК І ФІЛОСОФ НЕ ТЕ Ж

    Саме священик, якого помітили молоді дівчата на верхівці північної вежі і який так зосереджено дивився на танець циганки, схилившись над майданом, був справді архідиякон Клод Фролло.

    Наші читачі не забули таємничої келії, що її архідиякон влаштував собі на цій башті. (Між іншим, я не знаю, чи це часом не та сама келія, яку можна побачити ще й сьогодні крізь чотирикутне віконце, пророблене на висоті людського зросту, звернуте на схід, на площадку, з якої здіймаються башти Собору: тепер ця комірчина гола, порожня й напівзруйнована, погано оштукатурені стіни її ще й досі де-не-де «прикрашені» огидними пожовклими гравюрами, що зображають фасади соборів. Мабуть, цю нору заселяють кажани разом з павуками, і тому там провадиться подвійна винищувальна боротьба проти мух).