Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

І я дочекалася його.

Він вийшов з Університету слідом за зграйкою студентів; ноги мої приросли до бруківки. Я стільки разів уявляла собі нашу зустріч, що майже перестала вірити в неї.

Він ішов просто на мене, недбало помахуючи книгою в опущеній руці. Він знову подорослішав, змужнів, чи що; обличчя було чисте й безстороннє, з твердими складками в кутиках рота — різкими, літніми складками, яких раніше не було… Ішов упевнено, начебто повторюючи давно знайомий шлях. Він не був схожий на людину, котра щойно повернулася з мандрів, — швидше на вільного слухача, який прослухав чергову університетську лекцію. Очі його звернені були всередину — він не бачив ні вулиці, ні перехожих; не побачив і мене, коли я перепинила йому дорогу:

— Здрастуй!!!

Якийсь час він намагався згадати, хто перед ним. Кивнув без особливої радості:

— Так… Здоров.

Тоді я не втрималася та обійняла його. Обійняла, тицьнулася носом у вухо, вдихнула ледь чутний запах, який відразу розбудив у моїй пам’яті темну кімнату з прогорілим каміном і таємничою місцевістю на закинутому Луаровому обличчі…

Він обережно вивільнився. Зітхнув:

— Вибач. Але я дуже зайнятий.

— Я теж, — сказала я серйозно. — У мене весілля на носі. Я виходжу за тебе заміж.

Він не поцінував мого жарту:

— Пробач… Потім.

Він пішов далі — а я побігла поруч, як собачка:

— Луаре… Ти знаєш, я ж пішла з трупи… Щоб дочекатися тебе. Коли ти приїхав?

Він думав про своє. Пробурмотів неуважно:

— Не має значення.

Я вповільнила крок; потім кинулась наздоганяти:

— Не має значення?!

Він глянув на мене вже з досадою:

— Є речі… важливіші. Не відволікай мене, будь ласка.

Квартал пройшли в мовчанні — він ішов, я дріботіла, пристосовуючись до його широких кроків, і ще не хотіла вірити. Знову. Все це вже було одного разу… Він повернувся з Каваррена суворий і відчужений — але тоді ми ще не були чоловіком і дружиною. Тоді нас поєднувала тільки божевільна ніч у візку на вітрі — а тепер заради нього я відмовилася від усього, що в мене було.

— Луаре… Я тобі більше не потрібна?

Він поморщився:

— Не зараз.

«Він покине тебе й забуде».

Тонка весняна травичка пробивалася між кругляків бруківки. Я залишилася сама.

* * *

Він сидів біля крайки прибою, і жадібні соковиті бризки іноді долітали до самих його чобіт. Він сидів з опущеними плечима, незрушно вдивлявся в тонку лінію, де темно-синє переходило в білясто-блакитне.

За його спиною стояла гора, яка була колись вулканом; тепер уже цього ніхто не пам’ятав, це була холодна сумирна гора, порізана часом і сточена вітром; однак він, якби напружився, то ще зумів би згадати, як воно — бути розжареною лавою та стікати оцим пологим схилом, що поріс ялівцем.

Перед ним лежало море — дуже велика гірка чаша. Нічого, він пив і дещо гіркіше — за все його життя солодкими були якісь краплі. Якісь форелі у світлій річці, якісь мурашині бої на гарячому білому піску, чиїсь руки на очах, чиїсь губи… А далі пам’ять відмовляла, хоча він знав, що її можна примусити. Примусово можна згадати все, що завгодно — тільки навіщо?

Ось одного разу він був розжареним червоним потоком, і живе дерево тріскотіло від його дотику, перетворюючись на попіл… Потім він знову став людиною і пив вино в портовому шинку… Вина можна випити й зараз. А лавою вже не бути ніколи — але от лихо, не хочеться ні того, ні іншого. Тільки сидіти біля моря, дивитися на білі гребені, що котяться до обрію, і думати ні про що.

Все життя його нагороджували нізащо й нізащо карали… Від нього чекали не того, що виходило потім. Після давніх потрясінь його життя текли, переливаючись одне в інше, без несподіванок, точнісінько так, як доглянута дорога… Життів було, здається, кілька, він збився з ліку ще з першого разу.

А тепер, можливо, настає кінець. Його дорога зімкнулася в кільце — недарма ці спалахи, осяяння, спогади майже столітньої давнини, недарма в тому загнобленому хлопчикові йому привиділося власне відображення…

Тепер той, інший, хлопчик зі схожим ім’ям стоїть на споконвічному колі — й сам того не відає… до часу. Незабаром йому все відкриється — і тоді, можливо, він обере свій шлях, коло змінить форму, світ зміниться — або загине…

Ох, як набридли ці патетичні фрази. Загибель світу… Тоді він не зможе ось так сидіти й дивитися на море — але він і без того не зможе, не все ж йому милуватися світом, не безсмертний же він, справді…

Він відчув неприємний холодок під серцем. А хто знає? А раптом?

Море хлюпнуло особливо сильно — і він побачив на каменях біля своїх ніг розпластану драглисту медузу, слизьку грудку з фіолетовими квадратами на спині — начебто віконцями…

Попередня
-= 63 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!