Слава ЗСУ!

Що за дика думка про безсмертя. Так, він зажився — але що з того? Він же, як-не-як, не цілком звичайна людина… Мічений, можна сказати… Таврований…

Нова хвиля не дотяглася до медузи — обсипала віялом бризок.

Коло, подумав він з дивним почуттям. Коло замикається… Тільки я вже не той. Просто страшно подумати, до чого я став не той…

Медузу гойдало хвилею — шматочок каламутного льоду на залитій сонцем гальці.

Дивна річ… Сам він теж ніколи не очікував від себе того, що виходило потім. Якось саме виходило, слово честі…

Він ступив уперед. Нахилився, взяв холодне, драглисте голими руками. Дочекався хвилі, що підступила; опустив медузу У воду, розтис пальці:

— Іди додому.

* * *

Чергове посольство застало Егерта за келихом криваво-червоного вина.

Солль чудово пам’ятав людину, яка простягла йому запечатаний пакет. Ветеран варти, наставник молодих, колишній служака з маленьким рубцем над правою бровою; і за кращих часів він був стриманий — а тепер суворе обличчя його здавалося похмурим.

«Полковникові Соллю радостей і перемог». Кілька звичайних парадних рядків Егерт пропустив, не замислюючись. Потім погляд його спіткнувся, і ретельно виведені літери розпливлися.

«За цим повідомляю сумну звістку… Капітана Яста, на плечі якого по раптовому вашому від’їзді покладено було обов’язки командувача гарнізону, вже нема серед живих…»

Егерт заплющив очі. Капітанові Ясту був трохи більше двадцяти — талановитий молодий хлопець… Надія. Майбутнє.

«…із п’ятьох купців вирвався тільки один, котрий, спливаючи кров’ю, і з’явився до бургомістра та зі слізьми молив його про справедливість… Та й кому, як не міському гарнізонові, відповідати за безпеку доріг і селищ? Капітан Яст спалахнув гнівом, зібрав загін і вирушив, щоб покарати знахабнілих розбійників… Сталося, одначе, так, що розбійники покарали капітана Яста, а з ним — доблесть і честь міського гарнізону… Ці лиходії, досі розрізнені, об’єдналися нині в одну шалену зграю… Загін капітана Яста втрапив у засідку й вирізаний до останнього вояка… Оплакуючи загиблих, міська влада звертається до вас, пане Солль, — поверніться, полковнику, і станьте на чолі відданих вам воїнів… Інакше бешкети лиходіїв загрожуватимуть не тільки славі гарнізону, але й безпеці околишніх місць…»

Егерт підвів голову. Весь лист був суцільним докором.

Гонець чекав. Егерт довго розглядав його стомлене похмуре обличчя, насуплені брови та важкі складки в кутиках рота. Гонець знав зміст листа. Гонець теж був суцільним докором.

Егерт зітхнув. Закинув голову, прислухався до себе — ні. Сорому, хвилювання — нема нічого, тільки тупа гіркота. Шкода все-таки Яста… Хоча чим він кращий за інших?!

Гонець і досі чекав — не зважуючись відверто виявити нетерпіння.

— Я пам’ятаю про свій обов’язок, — повільно промовив Егерт. — І з’явлюся в гарнізон так скоро, — він криво посміхнувся, — як дозволять мені… надзвичайно важливі справи.

У дверях голосно гикнув сонний лакей. Літній лейтенант дивився на Егерта впритул, очі його свердлили наскрізь і вимагали відповіді.

Надзвичайно важливі справи, повторив Солль байдуже.

У вікно билася, дзижчала весняна муха.

* * *

Візит матері в бібліотеку ненадовго вивів Луара з рівноваги — але тільки ненадовго. Він потроху навчався керувати своїми думками; на деякі з них було накладено заборону; Луар, хоча й не відразу, але навчився їй коритися. Думати належало про важливе; найважливішим був медальйон і пов’язана з ним історія.

Крім книги декана Луаяна, копію якої Луар привласнив, вважаючи, що має на те право, у бібліотеці виявилося ще одне важливе джерело — «Про прорікання», книга стародавнього мага із ім’ям, котре складно було вимовити. На жовтавих сторінках її Луар знайшов імена більшості відомих віщунів із описом їхніх діянь. Усі вони без винятку були магами — більш-менш великими; це ніби малося на увазі саме собою і не жадало додаткових пояснень. Луар, як не намагався, так і не зміг знайти в переліку віщунів свого побратима не-мага; спантеличений, він покусав губи й вирішив відкласти цю невизначеність на потім. Щодо Амулета, то автор важкого тому не пояснив його призначення — він просто згадав кілька разів, що медальйон є необхідною приналежністю Віщуна.

Імені останнього віщуна — Орвіна — у старій книзі взагалі не було; зате про нього багато й тепло писав декан Луаян. Луар пробіг очима розділ про Орвіна, затримався тільки в одному місці — місці його загибелі.

«Свідками загибелі віщуна Орвіна, — писав декан Луаян, виявилися два великі маги того часу — Ларт Легіар і Бальтазарр Ест. Згодом обоє зберігали мовчання про все, що сталося, — тільки з непрямих застережень стало відомо, що Орвін зважився на зухвальство: він спробував використати Амулет для переходу в Переддень Світу, де відбувалася в той момент подія, названа згодом «Зреченням Брамника»… Спроба Орвіна скінчилася трагічно — він загинув і залишив Амулет тому, хто з’явиться на зміну…»