Слава ЗСУ!

Її обличчя цієї хвилини так спотворилося від злоби, що Красс відчув майже огиду і здригнувся, мов від страху. Так дійшли вони згоди. Красс розміркував, що справді час кінчати цю війну, і вирішив не гребувати засобами, які можуть забезпечити йому перемогу. Евтібіда тихо виїхала з римського табору, а потім пустила гарячого коня галопом у напрямі до табору гладіаторів.

На світанку Красс звелів зняти намети. Він послав уперед п’ятитисячний загін кінноти, наказавши обережно просуватися за три милі попереду легіонів і оглядати місцевість, щоб уникнути засідки чи несподіваного нападу. І незабаром після сходу сонця вирушив сам до Сіпонта.

У цей час Спартак з вісьмома легіонами й кіннотою, знявши намети, попростував до Барлетти. Крікс із шістьма легіонами лишився в Сіпонті. Околиці облетіла чутка, що Спартак і Крікс посварились, і тому військо повсталих розділилося на дві частини. Казали також, ніби одна частина мала намір напасти на римські легіони, які стояли біля Арпі, а друга вирішила йти через Беневент на Рим.

Ця чутка так швидко поширилася, що незабаром розвідники донесли її до Красса,

«Поки що слова Евтібіди справджуються, — подумав командувач римлян. — Це хороша прикмета».

Наступної ночі, коли військо Красса причаїлось у густому лісі серед ущелин Гарганського міжгір’я, на відстані чотирьох миль од Сіпонта, Евтібіда щодуху мчала верхи до Барлетти. Вона везла Спартакові повідомлення від Крікса, що противник виступив з Арпі й потрапив у пастку: хай Спартак негайно повертається до Сіпонта.

Грекиня прибула до Спартака, коли він зі своїми легіонами ховався серед порослих терном круч уздовж шляху з Сіпонта до Барлетти. Він запитав з тривогою:

— Ну як?

— Красс іще не рушав з Арпі. Хоч він послав кілька тисяч розвідників аж до Сіпонта, але наші шпигуни запевнили Крікса, що ніякого наказу готуватися легіонам до походу ще не було.

— О боги! — скрикнув фракієць. — Цей Красс розумніший і хитрііший, ніж я гадав!

Трохи подумавши, він сказав Евтібіді:

— Повертайся до Крікса і скажи йому, нехай він, хоч би що там сталося, не вирушає з табору. А коли Красс на нього нападе, хай пошле до мене трьох гінців з проміжками в чверть години, щоб мене попередити. Хай що там буде, а з трьох хоч один до мене доскаче. Здається мені, що небажання Красса розбити нас нарізно віщує щось недобре.

І фракієць кілька разів потер правою рукою чоло, ніби бажаючи відігнати сумні думки. Потім спитав Евтібіду.

— Скільки часу ти їхала з нашого табору сюди?

— Менше двох годин.

— То ти мчала щодуху?

— Глянь на мого коня і сам побачиш.

— Ну, то назад теж лети щодуху.

Евтібіда попрощалася зі Спартаком, повернула коня і пустила його галопом у напрямі Сіпонта.

Повернувшись туди, вона сказала Кріксові, що Спартак наказав йому виступати з Сіпонта до схилів Гаргансь-кої гори і стати там на неприступній позиції.

Коли Евтібіда прибула до табору легіонів Крікса, до світанку залишалося ще години дві. Тому галл наказав тихо зняти намети, і ще до сходу сонця його військо було уже в дорозі до Таргана.

За якісь чотири години воно дійшло до підніжжя дуже високої гори, звідки виднілася широчінь Адріатичного моря. На його хвилях де-не-де поволі рухалися вітрила рибальських човнів.

Саме в той час, коли Крікс на крайньому узгір’ї Таргана в зручному, закритому місці наказував розбити табір, раптом почулися крики: ¹

— Римляни!.. Римляни!..

То були легіони Красса. За вказівками зрадниці йшли вони наступом на тридцять тисяч гладіаторів, які були тепер на відстані семи годин ходу від війська Спартака.

Але Крікс не розгубився перед несподіваним нападом. З мужнім спокоєм відважного полководця він розташував свої легіони до бою. Чотири легіони поставив фронтом проти ворога і, для того щоб мати довшу бойову лінію, розтяг ЇЇ праворуч до горба, де мав намір зробити табір п’ятого і шостого резервних легіонів; ліве крило фронту він простяг до неприступних урвищ, де внизу з тихим шумом розбивалися морські хвилі.

Незабаром шість римських легіонів тісно зімкнутим строєм навально ринули на гладіаторів. Дикі крики бійців, оглушливий шум і брязкіт мечів та щитів порушили одвічний спокій відлюдного лісистого краю, і від печери до печери, від скелі до скелі луна сумно повторювала ці незвичні звуки.

Крікс об’їжджав свій фронт від краю до краю; те саме робив і Красс, обидва голосно запалювали воїнів до бою. Розгорілася страшна битва. Жодна сторона не поступалася ні на крок.

Римляни атакували зімкнутим строєм, і тому край лівого крила легіонів Крікса не був оточений. Тут стояло понад три тисячі бійців четвертого легіону, не маючи змоги брати участь у битві, і тільки нетерпляче, дивилися, як розгортався бій. Бачачи це, командир легіону самніт Онацій сам став на чолі цих трьох тисяч бійців, повівши їх праворуч на праве крило римського війська. Гладіатори з таким завзяттям врубалися в ряди римлян, що під їхнім тиском на правому фланзі легіон римлян змішався і подався назад. Та цей успіх був скороминущий і нетривкий. Командир цього крила квестор Скрофа сам помчав до римської кінноти, що стояла в запасі, і наказав начальникові її, Гнеєві Квінту, вдарити силою шести тисяч вершників на ліве крило гладіаторів, яке через добрий намір Онація залишилося відкритим. Тепер римляни змогли обійти ліве крило гладіаторів і вдарити з тилу. Незабаром римляни напали з тилу на третій і четвертий легіони гладіаторів, зламали їхній бойовий стрій і завдали їм величезних втрат.