Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

— Навіщо це, Арторіксе!.. Що це означає? — докірливо і водночас привітно запитала вона юнака.

— Як то що?.. Хіба я тобі не казав? — ніжно перепитав юний галл, зачаровано дивлячись на дівчину. — Я знаю, що я тобі не огидний. Спартак любить мене як брата і був би радий нашому коханню. І ти сама мені тисячу разів присягалась, що не покохаєш когось іншого.

— О, навіщо ти знову прийшов мене спокушати? — схвильовано відповіла дівчина, але її голубі очі мимоволі з любов’ю дивилися на юнака. — Нащо ти знов мучиш мене?

— Але я хочу знати причину! — вигукнув Арторікс.

Слова Арторікса виливалися із самого серця; в них промовляло таке щире, могутнє почуття, що Мірца відчула себе переможеною, зачарованою. Її очі враз засяяли коханням... І вона, вже не криючи свого кохання, дивилася в ясні очі юнака.

Обоє, тремтячи, мов зачаровані, кілька хвилин безмовно дивилися одне одному е очі.

— Мірцо... ти знаєш, я не страхополох... У битвах я завжди у перших рядах, а відступаю останнім. Я не дорожу своїм життям перед небезпекою... Я не боюся смерті... Однак...

Мірца відчула, як щоки їй залило полум’я, і вона опустила очі.

— О моя мила дівчино! Скажи ж мені, що ти мене кохаєш...

З цими словами Арторікс підніс до уст руку Мірци і вкрив її палкими поцілунками.

— Облиш мене, Арторіксе... йди собі...

— То, якщо це омана... якщо твої ніжні погляди були оманливими:., скажи мені... будь сміливою... правдивою. Скажи мені: «Марні твої надії, Арторіксе, бо я кохаю іншого».

— Ні... я нікого не кохаю і ще ніколи не кохала, — поривчасто відповіла дівчина. — І ніколи не покохаю нікого, крім тебе!..

— Ах! — з невимовною радістю вигукнув Арторікс. — Ти мене кохаєш!.. Мене кохаєш!.. Чи ж можуть всемогутні боги горіти такою радістю, як я!

— Що боги! — відповіла вона, звільняючись з обіймів юнака. — Боги не тільки відчувають радощі, а й упиваються ними...

— Але ж хто, хто нам це забороняє?

— Облиш мене... йди собі... і не домагайся більшого... Спантеличений Арторікс намагався її втішити.

Вона підвела очі і побачила нумідійку-рабиню Цетуль, яка саме проходила повз преторій. Ця дівчина прибігла до табору гладіаторів з Тарента днів двадцять тому, бо її господиня наказала відрізати їй язика за балакучість.

— Цетуль! Цетуль! — покликала Мірца і сказала юнакові: — Он вона йде сюди... Може, хоч тепер ти підеш?

Галл припав до її руки довгим палким поцілунком.

Цієї миті Цетуль підійшла до намету, і радісний, та засмучений Арторікс, охоплений солодкими почуттями, повільно пішов з Преторію.

— Хочеш піти зі мною принести цю овечку в жертву Марсові Луканському? — спитала Мірца нумідійку. Намагаючись приховати від неї своє хвилювання, вона стала показувати їй білу вівцю, прив’язану мотузкою до палі намету.

Нещасна рабиня, позбавлена язика лютою господинею, тільки хитнула головою на знак згоди.

Незабаром обидві вони вийшли з табору через деку-манські ворота, що виходили на ріку Акрі. На відстані милі од табору вони зійшли на невисокий горб, де стояв храм Марса Луганського. Тут, за грецькими звичаями, Мірца принесла овечку в жертву богові війни, благаючи прихильності до гладіаторського війська і його верховного вождя.

Тим часом Спартак примчав до табору. У ранковій розвідці він зіткнувся з ворожими дозорцями, зав’язав з ними бій і, погнавши їх назад, захопив сімох полонених. Від них він довідався, що Красс веде все своє військо просто на нього, в Грумент.

Спартак усе приготував до дня битви. Через дві доби опівдні прийшов зі своїм військом Красс і вишикував його бойовим .строєм перед гладіаторами.

З обох сторін просурмили бойові сигнали. Війська зійшлися, почався запеклий бій, який тривав понад чотири години; з однаковою хоробрістю і завзяттям бились обидві сторони. Але вже перед заходом сонця ліве крило повсталих, очолюване Арторіксом, захиталося, бо новаки-бійці гладіаторських легіонів ще не були настільки загартовані в боях, щоб відбивати навалу римлян. А римляни після децимації стали до краю завзяті й сміливі. Замішання на лівому крилі зростало з хвилини на хвилину і швидко поширювалося на середину гладіаторського фронту. І хоч сам Арторікс, незважаючи на рани в грудях і голові з розрубаним шоломом і з заюшеним кров’ю лицем, відчайдушно бився, його легіони безладно відступали.

Мов оскаженілий, примчав туди Спартак і громовим голосом загукав на бійців:

— Невже поразки, яких ви досі завдавали римлянам, зробили з них відважних левів, а з вас боязких кролів?! Зупиніться, ради Марса Гіперборейського! Бийтеся поруч зі мною! Покажіть себе героями, і ми знову поженемо їх, як завжди!

Попередня
-= 156 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!