Слава ЗСУ!

— За те, що я зробив, мерзенний гладіаторе, я звітуватиму твоєму господареві, а тепер геть звідси!

Спартак стиснув руку Еномая, який увесь тремтів від люті, і, вклонившись центуріонові, увійшов разом з гер-манцем до міста.

Ледве переводячи подих, змучені численними небезпеками, гладіатори йшли Альбанською вулицею. Чим далі вони просувалися вперед, тим більше помічали незвичайне збудження, що охопило всю Капую. І вони дедалі ясніше розуміли, що їхній план загинув і що, незважаючи на всі зусилля, вони надто пізно доберуться до школи гладіаторів.

Ледве відійшовши од воріт на постріл лука, вони помчали до школи Лентула Батіата.

Школа містилася в одному з найвіддаленіших кварталів міста, біля міського муру, в лабіринті убогих завулків і тупиків.

Вона мала колись лише кількасот учнів. Потім, коли господар її розбагатів, школа поступово розрослась і тепер складалася з багатьох будівель, які мало чим відрізнялися зовнішнім виглядом одна від одної. їх розділяли на чотири групи величезні двори, де звичайно гладіатори вправлялися, коли була ясна погода, а в дощ провадили заняття з гімнастики і фехтування у призначених для цього залах.

У чотирьох частинах кожної будівлі в довжелезні коридори виходив безконечний ряд кімнат, таких тісних, що в них ледве може повернутися людина. Там на сухому листі або соломі спали гладіатори.

У кожному приміщенні, крім залу для фехтування, був невеликий склад для зброї. В цих складах із залізними ґратами і міцними дубовими дверима зберігалися щити, мечі, кинджали, тризубці, словом, різна зброя, яку ланіста видавав гладіаторам, коли вони йшли виступати на арену.

Вісімнадцять чи двадцять приміщень, збудованих без усякої турботи про красу, з’єднувалися вузенькими стежками. Колись усе це було просто міським кварталом. Але за двадцять вісім років до описаних тут подій була спроба повстання під керівництвом римського вершника Ве-ція, або, як він себе звав, Мінуція. Після цього римські урядовці і Сенат Капуї наказали обнести усю територію школи муром заввишки двадцять вісім, а в деяких місцях тридцять два фути, і, таким чином, школа стала ніби фортецею всередині міста.

Цього вечора, 20 лютого, майже всі гладіатори, проти звичаю, лишилися в школі. Одні у фехтувальних залах вправлялися в нападі й захисті дерев’яними мечами — єдиною нешкідливою зброєю, яку їм дозволено було тут застосовувати. Інші у дворах вправлялися з гімнастики. Деякі співали своїх варварських загадкових пісень, незрозумілих для сторожі. Інші прогулювалися групами по стежках між приміщеннями школи або товпилися в коридорах чи лаштувалися спати в своїх карцерах.

Ці бідолахи, що звикли і страждати і прикидатися, удавали з себе безтурботних та байдужих. Але уважний спостерігач міг легко помітити, що всі вони чимсь стривожені і з надією чи острахом чекають якоїсь важливої надзвичайної події.

— Хіба сьогодні гладіатори не вийдуть на прогулянку? — спитав один із сторожів.

— А хто їх знає?.. Здається, сьогодні, проти звичаю, вони збираються провести вечір у школі.

— Присягаюся всемогутністю Корнелія Сулли, це справді дуже дивно!

— Настільки дивно, що — між нами кажучи — не виходить у мене з голови.

— Чого?.. Невже ти боїшся якогось повстання?

— Ну... як сказати... у повстання я не вірю... але якийсь заколот... хто знає?.. Ремствування... сказати правду, я не тільки боюся цього, а й чекаю...

— Ох, присягаюсь фуріями пекла, у мене сверблять руки! І коли б...

Тут легіонер замовк і зробив знак своєму товаришеві замовкнути, бо за спиною у того з’явився управитель і власник школи Лентул Батіат.

При наближенні Лентула обидва легіонери поштиво йому вклонилися.

— Чи знає хто з вас, — запитав Лентул, — чому гладіатори майже всі лишилися в школі в такий час, коли в ній буває порожньо?

— Не знаю, — пробурмотів один з легіонерів.

— Це дивує нас не менше, — відвертіше відповів другий.

— Що ж тут робиться? — вже насупившись, спитав Батіат. — Чи не готується тут що?

Легіонери промовчали, а відповідь торговцеві гладіаторами приніс відпущеник префекта. Він прибіг до Лентула від імені свого господаря, щоб попередити про небезпеку, яка загрожувала не тільки школі, а й місту і республіці. Префект радив Лентулові пильно охороняти і захищати від нападу склади зброї, позамикати всі ворота школи і обіцяв не пізніше як за півгодини прислати трибуна Тіта Сервіліана з двома когортами і значним загоном міського ополчення.

При цій звістці Лентул Батіат спершу онімів від здивування. Хтозна, скільки він залишався б у такому стані, коли б присутні не привели його до пам’яті, вимагаючи негайно вжити заходів проти навислої загрози.