Слава ЗСУ!

Так Клодій Глабр з одного боку, а Мессала Нігер — з другого надвечір замкнули обидва виходи з притулку гладіаторів. Отоді римські когорти й зрозуміли план свого начальника і зраділи від того, що миша справді опинилась у пастці.

Як досвідчений і, передбачливий воїн, Клодій послав тільки тисячу бійців охороняти стежку, що вела до Ноли, бо дуже стрімкий схил з цього боку був значною перешкодою для спуску гладіаторів. Більшу частину свого війська він зосередив з боку Помпей, де спуск був легший і де найпевніше слід було чекати атаки гладіаторів.

На світанку другого дня Спартак, як звичайно, обходив майданчик і побачив ворожий табір під скелями з боку Ноли. Він ще не бачив табору Клодія, зверху закритого лісом, та в нього виникла підозра щодо цього. Тому він на чолі двох маніпул бійців почав спускатися стежкою, що вела до Помпей. Не пройшов він і двох миль, як його авангард повідомив, що тут є римські дозорці. Спартак спинив свій загін, а сам дійшов до авангарду, і тут перед очима враженого гладіатора постав у всій своїй грізній могутності римський табір.

Спартак прикипів на місці, смертельно зблід і мовчки пильно дивився на вал римського табору. Римський табір вразив його так, ніби він прокинувся в забитій труні і доторкнувся рукою до її холодного, важкого віка.

Римські вартові, помітивши гладіаторів, одразу вдарили на сполох; ціла центурія легіонерів вийшла з табору і, пускаючи стріли, рушила до Спартака. А він, охоплений тривогою, що гладіатори опинилися у пастці і можуть загинути, стояв нерухомо і не помічав ворожих дротиків, які зі свистом падали навколо нього.

Його вивів із задуми декуріон авангарду.

— Спартак!.. Чого ми чекаємо? Треба або наступати, або відступати.

— Так, так, Алкесте, — сумно відповів рудіарій. — Відступати.

Римська центурія ще трохи переслідувала гладіаторів, осипаючи їх стрілами, та незабаром повернулася до валу.

У таборі Спартак покликав до себе Еномая, Борторік-са й інших найдосвідченіших та найсміливіших командирів. Розповівши їм, як обернулися справи, в яке скрутне становище вони потрапили, він запитав, що, на їхню думку, слід робити.

Поривчастий і безрозсудно хоробрий Еномай крикнув з властивою йому зневагою до смерті:

— Присягаюсь ериніями!.. Нам лишається тільки одне: з люттю диких звірів кинутися на той чи інший табір римлян! Тисяча загине, а дві проб’ється!

— -Коли б це було можливо!.. — відповів Спартак.

— А чому це неможливо? — запально спитав германець.

— У мене теж майнула ця думка... але тільки на мить... Чи врахував ти, що ворожі табори розташовані саме там, де виходять вузькі стежки на відкрите місце?.. Чи зважив ти, що з того чи іншого боку ми не зможемо розгорнутися до бою більше ніж по десять у ряд? Що з того, що нас тисяча двісті, коли битися зможемо не більш як по двадцять одразу?

Міркування Спартака були настільки переконливі, ясні й очевидні, що Еномай тільки опустив голову і глибоко зітхнув. Інші гладіатори пригнічено мовчали.

— До того ж харчів у нас на п’ять чи шість днів, — додав Спартак після короткої мовчанки. — А що потім?

Це запитання вождя, висловлене скупими словами, постало перед командирами гладіаторів у всій його грізній силі. Сім, вісім, нехай десять днів можна ще так-сяк протриматися тут... А потім?

Довгим і сумним було мовчання двадцяти мужніх людей. Бачити, як гине їхня справа в той час, коли, здавалося, перемогу вже забезпечено!.. Що означає смерть у порівнянні з таким страшним нещастям?

Спартак перший порушив скорботне мовчання:

— Ходімте зі мною. Обійдемо майданчик і пильно подивимося, чи немає якого шляху для порятунку, бодай важкого і небезпечного, чи немає якого способу вийти живими з цієї могили, коли б хоч сто з нас врятувалось, а інші наклали головами за перемогу нашої святої справи.

У супроводі товаришів по зброї мовчазний і зосереджений Спартак почав обхід табору. Час од часу він зупинявся, немов лев, замкнутий у залізній клітці, який лютує, шукаючи виходу з тюрми.

Коли гладіатори наблизилися до того місця, де височенною стіною підіймалися гостроверхі стрімкі скелі, що відокремлювали майданчик од вершини гори, Спартак зміряв очима страшну височину і прошепотів:

— Тут навіть білка не видряпається!.. Трохи подумав і додав:

— А якби ми навіть вилізли?.. Ми тільки погіршили б наше становище.

Нарешті начальники гладіаторів дійшли до глибоченного провалля, що виходило на Суррент, зупинилися на краю майданчика, щоб на око зміряти його глибину, і, вжахнувшись, одвернулись від цієї запаморочливої безодні.